Читати книгу - "Зламані янголи"

Вишні та гірчиця. Слідом за звуком потягнулася непоясненна суміш запахів. Цзян підняв свій «Сонцеструм».

Незворушне зазвичай обличчя Суджіяді скривилося.

— Що це таке?

— Співошпиль, — повторив я, намагаючись замаскувати дедалі сильнішу ніяковість спокоєм. — Свого роду марсіанська кімнатна рослинка.

Я вже бачив таку одного разу — по-справжньому, на Землі. Викопану з марсіянської скельної породи, з якої вона росла попередні кілька тисяч років, і виставлену на постамент, як твір мистецтва у власності багатія. Вона ще співала від кожного доторку, навіть від доторку вітерцю, досі пахла вишнею та гірчицею. Не мертва, не жива, поза будь-якими категоріями, доступними людській науці.

— Як вона тримається? — поцікавилася Вардані.

— Виростає зі стіни, — долинув голос Сунь з ноткою знайомого вже зачудування. — Наче якийсь корал…

Вардані позадкувала, щоб мати простір для запуску, і потягнулася до рушіїв свого гравітримача. Повітря швидко прокололо вищання: прилад увімкнувся.

— Зараз виберуся.

— Секундочку, пані Вардані, — Генд, плавно наблизившись, потіснив її. — Сунь, там можна якось пробратися?

— Ні. Вся бульбашка закрита.

— Тоді спускайся, — він підняв руку, випереджаючи Вардані. — У нас на це немає часу. Згодом можете за бажання повернутися сюди, поки Сунь ремонтуватиме буй. Поки що нам найперше потрібно знайти безпечну базу для передачі.

Обличчя археологістки набуло дещо зухвалого виразу, та вона була надто втомлена, щоб він затримався надовго. Вона знову вимкнула грав-рушії (машина невдоволено писнула) й відвернулася, різко буркнувши щось через плече — щось майже таке саме незрозуміле, як запах вишень і гірчиці згори. Вона трохи відбрела від менеджера з «Мандрейк» у бік виходу. Цзян, який стояв на її шляху, на мить завагався, а тоді пропустив її.

Я зітхнув.

— Молодець, Генде. Вона для нас — найближчий аналог провідника-тубільця в цьому, — я обвів усе довкола змахом руки, — місці, а тобі знадобилося її роздраконити. То от чого тебе навчали, коли ти здобував докторський ступінь з інвестування в конфлікти? Засмучувати експертів за кожної нагоди?

— Ні, — спокійно відповів він. — Але мене навчали не гаяти часу.

— Так, — я пішов за Вардані й наздогнав її, щойно вийшовши в коридор, який вів з камери. — Чуєш, зачекай. Вардані. Вардані, просто охолонь, благаю. Він покидьок, що ти будеш робити?

— Граний комерсант.

— Ну, так. І це теж. Але ми опинилися тут саме завдяки йому. Комерційну мотивацію ніколи не слід недооцінювати.

— Ти що, блін, в економічні філософи подався?

— Так, — я зупинився. — Послухай.

— Ні, з мене досить…

— Ні, послухай, — я підняв руку й показав на коридор. — Отам. Чуєш?

— Я не чую… — її голос поступово затих: вона вловила звук. На той час нейрохімія Клину Каррери вже встигла наблизити цей звук до мене, такий чіткий, що сумніватися тут не доводилося.

Десь далі в коридорі хтось співав.

Дві камери по тому ми побачили, хто саме. Цілий ліс зі співошпилів-бонсаїв, який проріс по всій підлозі та в нижній частині вигнутої шиї коридора, там, де він торкався головної бульбашки. Шпилі, здавалося, пробивалися крізь основну конструкцію судна з підлоги довкола з’єднання, хоча на їхньому корінні не було жодних ознак ушкоджень. Здавалося, матеріал корпусу змикається довкола них, як тканина, що гоїться. Найближча машина стояла на поважній відстані від них — за десять метрів — і ховалася далі в коридорі.

Пісня, що її співали шпилі, найбільше скидалася на звучання скрипки, але тягнулася нескінченно повільно, як тягнуться окремі моноволокна впоперек мосту, і, як мені здавалося, не мала жодної мелодії. Цей звук був тихий, майже недоступний слуху, але щоразу, коли він підвищувався, я відчував, як у мене смокче під ложечкою.

— Повітря, — тихо сказала Вардані. Перед цим вона бігла опуклими коридорами та камерами-бульбашками зі мною наввипередки, а тепер сіла навпочіпки перед шпилями, задихана, але з сяйвом в очах. — Тут, мабуть, проходить конвекція, що починається на іншому рівні. Вони співають лише від поверхневого контакту.

Я струсив із себе неочікуваний дрож.

— Як гадаєш, скільки їм років?

— Хто знає? — вона знову зіп’ялася на ноги. — Якби це було у планетарному грав-полі, я сказала б: щонайбільше пару тисяч років. Але його тут немає.

Вона відступила на крок і хитнула головою, тримаючись однією рукою за підборіддя та притиснувши пальці до рота, наче намагалася втриматися від занадто поспішного зауваження. Я зачекав. Нарешті вона прибрала руку з обличчя і невпевнено змахнула нею.

— Поглянь на ці розгалуження. Зазвичай вони… Зазвичай вони ростуть не так. Не такими покрученими.

Я подивився, куди вона показує пальцем. Найвищий зі шпилів був мені десь по груди; з його центрального стовбура виростали тонкі червонясто-чорні кам’яні гілки — досить численні, щоб і справді здаватися пишнішими та вигадливішими за відростки, які я бачив на земному зразку на постаменті. Інші, менші шпилі довкола нього повторювали цю схему, от тільки…

Нас наздогнала решта компанії з Депре та Гендом на чолі.

— Де ви в біса… Ого.

Ледь чутний спів шпилів майже непомітно погучнішав. Від рухів тіл по всій камері заворушилися потоки повітря. Я відчув, як від звуку шпиля в мене трохи пересохло в горлі.

— Я просто на них дивлюся, Генде. Сподіваюся, це не страшно.

— Пані Вардані…

Я застережно глянув на менеджера.

До археологістки підійшов Депре.

— Вони небезпечні?

— Не знаю. Зазвичай — ні, але…

Раптом виринуло те, що до цього намагалося привернути мою увагу на порозі моєї свідомості.

— Вони ростуть, тягнучись один до одного. Подивіться, які гілки на менших. Усі вони тягнуться вгору та назовні. У вищих же гілки ростуть на всі боки.

— Це вказує на якусь комунікацію. Інтегровану систему зі внутрішніми зв’язками, — Сунь обійшла скупчення шпилів, скануючи їх відстежувачем викидів у себе на руці. — Втім, гм-м…

— Радіації ви не знайдете, — майже замріяно промовила Вардані. — Вони всмоктують її як губки. Повністю поглинають усе, крім світла з червоної частки спектру. Судячи з їхнього мінерального складу, поверхня цих штук узагалі не має бути червоною. Вони повинні відбивати світло зі всього спектру.

— Але вони його не відбивають, — сказав Генд таким тоном, наче роздумував, чи не заарештувати шпилі за це порушення. — Чому, пані Вардані?

— Якби я це знала, то вже була би президенткою Гільдії. Про співошпилі ми знаємо менше, ніж практично про будь-яку іншу складову марсіянської біосфери. Власне, ми навіть не знаємо, чи можна їх відносити до біосфери.

— Вони ростуть, хіба ні?

Я побачив, як Вардані глузливо посміхнулася.

— Кристали теж ростуть. Це не робить їх живими.

— Не знаю, як ви всі, — сказала Амелі Вонґсават і обійшла співошпилі, тримаючи «Сонцеструм» під дещо агресивним кутом, —