Читати книгу - "Дім, в якому…"

Він дивився, не кліпаючи. Відповіді я не дочекався. Вирішивши, що зробив усе, що міг, я кивнув йому й від’їхав. Потім обернувся — він не дивився мені вслід. Він думав. Я рекордно швидко виїхав на другий, домчав до спальні й, виманивши в коридор Сфінкса, все йому розповів. Потім з’їздив з ним на перший і здаля показав на Червоного.

Сфінкс скривився:

— Вигадки істеричної матусі. А ти буквально всьому готовий повірити, хоч що тобі не скажи.

Я не став сперечатися. Промовив тільки:

— Матуся несповна розуму. Це факт. Але на такі історії в неї не вистачило б фантазії.

Ми підійшли ближче. Через деякий час брезкла сімейка вивалилася на коридор.

Звідти, де ми стояли, їх не було чутно, але все це ми чули та бачили мільйон разів. Змінювалися лише декорації. Та й ті непомітно. Жінка-танк підпливла до нього, погладила по голові, поворушивши червоними губами, і відійшла. Чоловік тицьнув йому щось у кишеню.

Вочевидь, гроші. Дівча дивилося тільки на нас, а улюблене порося жувало гумку та видувало бульбашки, які лускалися, обліплюючи поросячу рийку прозорою плівкою. Хлопчина здирав плівку нігтями та знову заштовхував у рот. Нарешті вони пішли, а ми повернулися до спальні.

Його привели через годину. Особисто Акула. Довелося вислухати все, що Акула мав сказати з приводу тісноти в інших групах, а ще з приводу дружби, яка повинна панувати серед обділених долею. Наговорившись, він відчалив.

Червоний весь цей час дивився на підлогу. А ми — на нього. Вельветова куртка була для нього завелика, а светр під нею — замалий. Він стояв трохи незграбно. Крім веснянок, на ньому мало що можна було розгледіти. Очі незрозумілого кольору, в цяточку, — як продовження веснянкуватого лиця. Та ще обкусані нігті. Він був жахливо спокійний, якими не бувають, не повинні бути ті, кого щойно привели. Цей його спокій сподобався всім. Я ні на кого не дивився, але відчував, що це так. І радів за нього.

— Епілептик, — пробурчав Лорд. — Тільки цього нам не вистачало для повного щастя. Щоб хтось тут заходився в припадках.

— Не утрируй, — сказав йому Вовк. — Згадай себе в перший день. Куди там трьом епілептикам.

— Спокійна дитина, — зазначив Горбач. — Навіть, можна сказати, симпатична. Я б узяв.

Поки його обговорювали, Червоний дивився на підлогу, а обличчя в нього було відсторонене, як у Сліпого, коли той слухає музику. Я не брав участі в обговоренні. Я єдиний знав, що він таке.

Він був дракон, він був червоний — казкова людина з іншого життя, бо просто так, ні з того ні з сього в сім’ї піраньї не з’являється сумна людина з розумними очима, про яку розповідають небилиці. Я хвилювався тільки через Сфінкса. Мені здавалося, що його знаменита проникливість кудись пропала.

Сфінкс підійшов до нього.

— Ти залишишся тут, тільки якщо ми цього захочемо, — сказав він. — Отримаєш кличку й станеш одним із нас. Але тільки якщо ми захочемо.

Я відразу заспокоївся. Сфінкс не мав звички пояснювати новачкам такі речі. І взагалі вдаватися в пояснення. Значить, він також щось відчув. Тільки не захотів зізнаватися.

Червоний подивився на нього:

— Тоді захочи, будь ласка, — відповів він. — І я залишуся. — Він сказав «захочи» — ніби знав, що саме Сфінкс вирішує, кому в нас залишатися, а кому йти. — Я дуже втомився, — додав він. — Це правда, дуже втомився.

Він говорив не про нас, а про щось, що було раніше.

— Добре, — погодився Сфінкс. — Ми приймемо тебе. Тільки заприсягни, що не будеш підривати апаратуру, викликати грозу, літати на мітлі та перетворюватися на звірів.

Зграя захихотіла над жартом, який насправді зовсім ним не був.

— Я нічого з цього не вмію, — серйозно сказав новачок. — Але я зрозумів тебе; і якщо так треба, то я присягаюся.

Зграя знову розвеселилася. Єдиному мені не було смішно. Так у нас з’явився Маке­донський.

Новачок — це зав­жди подія. Вони зовсім-зовсім інші. На них цікаво навіть просто дивитися. Дивитися й бачити, як вони потрохи змінюються, як Дім засмоктує їх, роблячи своєю частиною. Багато хто терпіти не може новачків, адже з ними багато клопоту, але я, наприк­лад, їх люблю. Люблю спостерігати за ними, люблю розпитувати й морочити, люблю дивні запахи, які вони приносять із собою, і багато всього ще, чого не поясниш словами. Там, де є новачок, нудно не буває.

Так було з Лордом і з усіма, хто був до нього, — тобто взагалі з усіма, кого я пам’ятав. Але з Македонським — ні. Він прийшов ніби й не зовні — ще більш тутешній, ніж ми самі, з тінню решіток на обличчі, з голосом тихим, як шелест дощу, зі спогадами про кожного з нас, — наче народився тут і виріс, увібравши всі кольори та запахи. Найбільш тутешній з усіх, кого я зустрічав. Він дотримав свого слова й не робив нічого такого, чого не робили б інші. Він був навіть занадто тихим. Ось тільки іноді заходився в нападі, ламаючи та руйнуючи все навколо, але це траплялося рідко. Єдине, що він собі дозволяв незвичайного, — це проганяти наші погані сни.

Я бачив, як: він раптом схоплювався, підходив до кого-небудь зі сплячих, шепотів йому до вуха щось нечутне й відходив. Ми перестали прокидатися від криків — чужих і своїх власних, і ночі стали набагато спокійнішими. Крім тих, які настали після Вовка...

Я ловлю цю думку. Я пробую розвернути її назад.

НЕ ДУМАЙ ПРО ЦЕ! Крім тих ночей... Тоді не міг допомогти навіть Македонський. Тоді...

ГОДІ! ПРО ЦЕ ДУМАТИ НЕ МОЖНА!

Насилу, але все ж таки вдається пригальмувати. Я раптом помічаю, що плачу, і що радію, бо йде дощ. Уже справжній. Закидаю голову — хочу промокнути якомога сильніше.

Мене починає трусити від холоду, який, поки я думав про інше, давно вже пробрався під куртку і під усі жилетки. Навіть зуби цокають. Час повертатися.

Під’їжджаю до ґанку й чекаю. Стемніло швидко та непомітно. У вікнах за фіранками миготять тіні. І музика, здається, голосніша, ніж зазвичай, а може, мені так тільки здається через дощ і темряву. Я в цьому мокрому мороці абсолютно сам, усіма покинутий і забутий. Стає кривдно. Потім — дуже кривдно. Потім — жахливо кривдно.

— Ти чого репетуєш, Табакі? — Македонський збігає по сходах, тримаючи над головою розтягнуту куртку. — Сам же хотів залишитися.

— Хотів, а потім передумав. А скат занадто слизький, сам розумієш. Довелося кликати на допомогу.

Він затягує мене в ліфт, де я демонстративно трясусь і цокаю зубами. Нагинається до мене, зазирає в обличчя.

— Що тобі привиділося, Табакі? Я ж бачу…

— Багато всякого різного. Молодий ти ще про таке слухати.

— Ну вибач. Іншим разом не залишатиму тебе надовго.

Дорогою до спальні пояснюю Македонському, чим відрізняється любов до дощу дрібненького від любові до дощу проливного. Останній виводить з ладу транспортні засоби, не призначені для експлуатації в негоду. Люби його, не люби, а от візок краще в вогкості не тримати.

— Мустанг прослужив доволі довго і заслуговує дбайливого до себе ставлення. Навіть якщо забути про його настирливого й малоприємного вершника-господаря...

— Припини, Табакі, — просить Македонський. — Я ж і так сьогодні вже не засну.

Поки він мене сушить і переодягає, виймаю