Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

Кеп відвів сержанта вбік так, щоб ніхто не чув їхньої розмови, і вперше, як ще ніколи досі, заговорив розчулено й людяно, відверто признаючись у безнадійності їхнього становища.

— Боюся, що це вже востаннє дивиться на білий світ наша бідна Мейбл,— промовив він тремтячим голосом і гучно висякався.— Нам що: і ти, і я вже пожили на світі й звикли дивитися смерті в вічі, хоча, власне, ще й не бували в її пазурах. Такий уже наш фах, шуряче... А от сердешна Мейбл... Вона ж така добра, таке в неї ніжне серце! Я гадав собі, що доживу й побачу її добре влаштованою, за добрим чоловіком і з дітьми... Але що вдієш — мусиш миритися і з добрим, і з гірким у кожному плаванні. Одне тільки прикро мені, старому мореплавцю, що таке лихо трапилося зі мною на якійсь задрипаній прісноводій сажавці!

Сержант Дангем був людина хоробра і ніколи не втрачав мужності у набагато безнадійніших становищах. Але то були випадки, коли він міг діяти проти своїх ворогів, а тут він зіткнувся з таким ворогом, для боротьби з яким у нього не було жодних засобів. За власне життя він якось не потерпав стільки, як за доччине, бо впевненість у собі, що рідко коли залишає людину твердої волі й міцного здоров’я, людину, котра звикла у хвилини небезпеки покладатися на власні сили, це покидала його й тепер. Але він не бачив жодної можливості врятувати Мейбл, і тому, як люблячий батько, негайно прийняв рішення: якщо вже їм обом судилося загинути, то вони загинуть разом!

— Так ти гадаєш, що цього нам не минути? — запитав він Кепа, і в його немовби й спокійному голосі відчулося глибоке хвилювання.

— Хвилин за двадцять нас приб’є до бурунів і зваж сам, сержанте, чи є хоч якась надія навіть у найдужчих серед нас вийти живими із того кипучого казана, що вирує он там під вітром.

Цей чорторий і справді лишав мало надії. А «Вітрогон» уже був не більше як за милю від берега, куди його під прямим кутом гнало з такою силою, що марне було й думати про підняття ще якихось вітрил, аби з їхньою допомогою якось змінити курс. А та невелика частина грот-паруса, яка була розпущена і допомагала тільки держати ніс тендера ближче до вітру, аби хвилі не перекочувалися через палубу, так тріпотіла й билася під поривами шаленого вітру, що товсті снасті, які його утримували, здавалося, от-от тріснуть. Тим часом дощ перестав, і в небі засяяло сліпуче сонце, але повітря над озером на добрих сотню футів заввишки було просякнуте водяним пилом, який мерехтів, неначе сріблястий туман. Джаспер звернув увагу на цю відміну й передбачив швидкий кінець шторму, хоча доля їхня мала вирішитися вже десь за годину-дві. Посередині ж, між тендером та землею, картина була ще страшніша й зловісніша. Там майже на півмилю простягалася низка підводних скель, і вода поміж ними кипіла білою піною, а в повітрі стовпом стояли випари, водяний пил та бризки, тож земля за цією стіною маячіла ніби в густому серпапку. Одначе крізь нього мандрівники бачили такі незвичні для Онтаріо гористі береги, вкриті зеленою мантією безмежного пралісу.

Доки сержант і Кеп мовчки дивилися на цю невтішну картину, Джаспер зі своїми підлеглими гарячково працював на бакові. Щойно йому знову дозволили приступити до виконання своїх обов’язків, як він покликав на допомогу солдатів, вибрав собі з них п’ять чи шість підмагачів і заходився здійснювати свій план. А треба сказати, що на внутрішніх водах якорів ніколи не витягають на борт, і якірні троси не змотуються, як на океанських суднах, тож це дещо полегшувало Джасперові роботу. Невдовзі обидва носових якорі були вже наготовані й бухти тросів розмотані: тепер усі на мить знерухоміли, щоб зважити ситуацію. Проте жодних змін на краще не відбулося: тендера помалу, але неухильно несло вперед, і дедалі ставало очевидніше, що повернути його до вітру не вдасться і на дюйм.

Ще раз пильним і уважним поглядом обвівши озеро, молодий капітан віддав нове розпорядження рішучим тоном, що дав зрозуміти, яким тяжким вважав він становище. Притьмом витягли на палубу два стоп-анкери[110] й прив’язали до них канати, а протилежні кінці поприв’язували до носових якорів — одним словом, усе приводилося в таку готовність, щоб можна було першої-ліпшої миті викинути якорі за борт. Закінчивши ці приготування, Джаспер став ніби спокійніший, і нервове збудження на його лиці поступилося місцем зосередженій рішучості. Тепер він зійшов з бака, який щоразу захлюпувала вода, коли судно занурювалося носом у набіглий вал (а його помічників, що поралися коло якорів, часто обливало з головою), і перейшов на шканці[111], де було трохи сухіше. Тут він зустрівся із Слідопитом, який стояв у гурті з Мейбл та квартирмейстером. Тим часом більшість пасажирів, окрім згаданих солдатів, що допомагали Джасперові, позабивалися вниз, де одні валялися на койках, сподіваючись так знайти порятунок від мук морської хвороби, інші ж запізніло перебирали свої гріхи. Відколи дно «Вітрогона» торкнулося води, це, певно, чи не вперше на його борту промовлялися слова молитви.

— Джаспере,— перший звернувся до свого друга Слідопит,— я оце з самого ранку вештаюся без діла, бо, як сам знаєйш, мої здібності на кораблі ні до чого, але якщо на те божа воля і сержантова донька вийде живою на берег, то там уже мій лісовий досвід допоможе мені щасливо довести її назад до нашої залоги.

— Це ж страшенно далеко звідсіля, Слідопите! — втрутилася в розмову й Мейбл, бо всі так близько стояли, що, незважаючи на клекіт шторму, могли чути одне одного.— Боюся, що ніхто з нас не дійде живий до форту.

— Це буде небезпечна і кривуляста дорога, Мейбл, хоча я знав деяких представниць прекрасної статі, які витримували ще важчу... Слухай, Джаспере, комусь із нас — тобі чи мені, а то й обом, певне, доведеться спустити на воду піроги: адже єдина можливість урятувати Мейбл — це переправити її човном через буруни.

— Я готовий зробити що завгодно, аби тільки врятувати її,— відповів, сумно усміхаючись, Джаспер,— але жодна людина в світі не здолає за такого шторму провести човен через підводні скелі. Проте я все-таки покладаю надії на якір: одного разу нам уже пощастило врятувати «Вітрогона» від не меншого лиха.

— Якщо