Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

не таке тісне. Усе, що вона робить, каже, думає, має одну причину й одну мету. Вона вже без тями любить той плід, те майбутнє дитя, і нерозумно питає мене, чи я теж люблю його, а я мушу казати, що люблю, щоб не видатися їй чудовиськом, адже вона все одно не зрозуміє, що мати любить саму думку про дитину, а батько полюбить тільки живу істоту, та й то, може, аж після першої усмішки. Я нічого не знаю про нього, воно мені чуже й далеке; вона ж безперестану відчуває його як частину самої себе. Я думаю про нього як про клопіт, мене турбує Тияна і ті зміни, які воно викличе в нашому житті; вона ж вбачає в ньому сенс свого існування, і для неї цілком природно пристосовувати своє життя до нього і його щастя. Мене охоплює тривога, я з острахом думаю, що буде з нею, якщо знову не доносить, як перший раз; вона ж спокійна, усе в ній і навколо неї врівноважене, у світі не існує ніякого неподобства, ніякої порожнечі й безглуздя. Дитина, яку вона відчуває в собі, внесла в усе порядок і визначеність.

Не раз я бачив, як вона, пораючись біля плити, раптом зупинялася, здивована, з широко відкритими очима, зі щасливою усмішкою, поволі сідала на диван, випростана, зібрана, урочиста, й обережно прикладала руку на округлений живіт.

— Ворушиться, — казала вона, сповнена щастя. — Ніжкою копає.

Ніяка приємна звістка, ніякий подарунок, ніяке багатство не могли принести їй стільки радості, як той тихий поштовх живого створіння в її лоні. І вона чекала його повторення, як найбільшої розкоші, мріяла про нього, як мріють про любов.

Зворушений її захватом, якого я зовсім не розумів, я підходив до неї, намагаючись бути урочистим, як і вона, брав її за руку й казав, що люблю її. Вона легко стискувала мої пальці, вдячна, що я підійшов до неї заради нього, що люблю її заради нього, що існуємо заради нього. Я великодушно приймав ту її несправедливість, тлумлячи в собі незадоволення, що мене відсунуто на другий план, заглушуючи смуток від того, що я втратив її, сподіваючись усе-таки, що народження дитини поверне мені Тияну.

Жаль, що ми більше не розмовляємо з нею про все на світі, що я вже не розповідаю їй, як раніше, про свої радощі, страхи, болі. Усе це я тепер тамую в собі, для неї воно другорядне, вона його слухає неуважно, без цікавості, відповідає знехотя, думаючи щось своє. Тияна залишила мене на самоті із собою, а може, вона впевнена, що ми обоє відчуваємо те саме.

Шукав мене також комендант Авд-ага, і я щасливий, що він не застав мене. Тепер він, очевидно, знов напосівся на Махмута, доводячи його, як і вчора, до розпачу.

Вони шукали мене, а я — Османа Вука. Але його ніде не було, слуги знали тільки, що він кудись подався верхи на коні, і більше нічого. І Шех-аги не було вдома, поїхав, мабуть, у справах. Осман згадував якось про купівлю вовни, а може, Шех-ага на ловах, адже всіма справами тепер займається Осман.

Османа я зустрів тільки на третій день і розповів йому, як комендант Авд-ага мучить мене й Махмута. Він тільки рукою махнув, не надаючи цьому ніякого значення, а коли я сказав, що Авд-ага підозрює Махмута в тому, що він вів переговори з начальником фортеці, Осман засміявся:

— Який там Махмут! Хто б довірив йому таку справу?

— А хто ж тоді?

— Звідки я маю знати!

— То як ти знаєш, що не Махмут?

— Бо не здатний він для такого діла. Сидіти в гамазеї й важити збіжжя він може. І робить це краще, ніж я гадав. Ти знаєш, Махмут навіть котів завів, щоб мишей ловили! Смішний він, але для роботи в гамазеї годиться.

Він, навіть не приховуючи цього, звернув розмову на інше, не хоче посвячувати мене в свої справи, може, й для мого ж добра. Чого я не знаю, того й не розповім нікому.

Я сказав, що мені здалося, ніби він і Махмут весь час обманювали мене. Очі мені розкрив комендант Авд-ага. І добряче налякав. Через те я вже третій день шукаю його, Османа, щоб розповісти про все.

Його не було в місті, відповів він мені. Їздив домовлятися про купівлю вовни й шукав Шех-агу. Шех-ага знову кудись пропав. Кілька днів тому вдосвіта осідлав коня й подався хтозна-куди. Ніхто не знає. Дружина втратила розум від переживань, цілими ночами не спить, усе виглядає його. Бідна, вона то сумує за сином, то потерпає за чоловіка. І Осман теж непокоїться: сніг, ночі холодні, а Шех-ага коли нап'ється, то нічого не пам'ятає (він і п'є заради того) — тоді з ним усе може статися. А він, Осман, щось таке підозрював, бо Шех-ага перед тим зажадав у нього звіт про справи і список усіх боржників, хоч два місяці тому він докладно про все звітував йому, а потім послав по Мулу Ібрагіма, очевидно, щоб поміняти заповіт. Через те Осман пильнував за ним, наче нянька, та ось — не встеріг: той утік, коли він спав.

— І що тепер робитимеш?

— Нічого. Буду чекати.

І ще одне його насторожило. За день до того, як Шех-ага зник, до нього приходив Джемаль Зафранія, просив допомогти йому — йому і судді. Суддя хоче стати верховним суддею, а Зафранія — підсудком. Тим часом трапилася ця неприємність з Рамізовою втечею, і вороги намагаються пошкодити їм, звинувачуючи їх у недбальстві. Але якщо Шех-ага, якого вони високо цінують, замовить за них слово перед намісником, той послухає Шех-агу. І суддя, і він будуть вдячні йому до могили і зуміють відплатити добром за добро. Чи він погрожував цим, чи натякав на щось — цього Осман не знає, тільки саме це розлютило Шех-агу. Він так і насипався на Зафранію (це було зовсім на нього не подібне, бо Шех-ага завжди остерігається, щоб не образити людину без потреби), мовляв, Зафранія нібито просить допомогти, а насправді вимагає, щоб він не став їм поперек дороги. Навіщо брехати один одному? Не буде він їм допомагати, навпаки, усе зробить, аби завадити їм, бо вважає, що вони не гідні навіть того місця, яке займають, не кажучи вже про щось вище. Хай сидять і не рипаються — он розумніші й чесніші від них люди ходять без роботи або дивляться на них зі страхом. І хай вважають на те, що роблять,