Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Яруга – Ялтушків – Літин, отримали наказ припинити бойові дії. У той самий день члени уряду вкотре закликали Макаренка та Швеця «негайно прибути на Україну для обняття влади і праці», а міністр закордонних справ Ніковський доповів колегам про стан «справ в справі перемир'я поміж Польщею і Совітською Росією». Стан «справ в справі» був такий: 12 жовтня сторони підписали угоду про перемир'я та прелімінарні умови миру.

Кордон поміж країнами було встановлено східніше так званої «лінії Керзона» – до Польщі відійшли крім Східної Галичини західна частина Волині та Поділля. З 18 жовтня було оголошено перемир'я терміном на 21 добу.

19 жовтня вогонь було припинено по всій лінії польсько-радянського фронту. 21 жовтня військове керівництво Польщі видало наказ, згідно з яким було заборонено надавати будь-яку підтримку чи допомогу українським або білоруським військам, які продовжували бойові дії проти червоних. Уряд УНР відреагував на ці події бадьоро – методом нових запаморочливих грошових інтервенцій. Серед них:

30 тис. польських марок – старшому юрисконсульту мінюсту Завадському – «на лікування»; 200 млн польських марок – «для заосмотрення української армії» (19 жовтня); 1 млн польських марок – «філії Українського Червоного Хреста при Дієвій армії» (20 жовтня); 250 млн 874 тис. грн. – на перешивку залізниці Гусятин – Ярмолинці, Волочиськ – Проскурів, Кам'янець-Подільський – Проскурів, Проскурів – Жмеринка «на нормальні європейські дільниці» (27 жовтня), 194 341 073 грн. – на «утримання окремої бригади залізничної охорони на шляхах УНР» (11 листопада).[492]

10 листопада Червона армія прорвала фронт, українська армія розкололася на дві частини. Одна з них опинилася на території Румунії, основні сили чисельністю до 30 тис. вояків – у Польщі, де вони були роззброєні та інтерновані. 14 листопада уряд Лівицького, заслухавши відповідні доповіді військового міністра генерала Галкіна та начальника генерального штабу Сінклера, ухвалив: «евакуацію уряду і державних установ розпочати в ніч з 14 на 15 цього листопаду, напрямок евакуації – Лянцкорун, Чемерівці, Сатанів». Наступного дня ухвалили переправити на територію Польщі Держбанк та експедицію заготовки державних паперів, «залишивши при уряді» 125 млн крб., 35 млн грн., «та всю готівку в іноземній валюті». 450 тис. польських марок видали урядовцям УНР – пасажирам «потягу на ст. Гусятин-Польський»[493]. Як і коли можна було витратити ці гроші в одному з найвизначніших центрів тогочасного хасидизму, населення якого сягало хіба двох, максимум – трьох тисяч осіб, залишається нероз'ясненною загадкою…

18 листопада відбулося останнє засідання проводу УHP на східноукраїнських теренах. Почалося воно приблизно о 4-ій годині дня у прикордонному поселенні Фрідріхівка, що на лівому березі Збруча (тепер це Волочиськ, Хмельницької обл.). Петлюра роз'яснив присутнім головну причину, яка, за його словами, лише тільки унеможливила «продовження героїчної боротьби з ворогом», – «брак набоїв». «Армію треба зберегти, – поділився він планами на світле майбутнє, – аби при першій можливості знов розпочати боротьбу за визволення Батьківщини». Петлюра поставив урядові і конкретне завдання – «вияснити відношення уряду Речі Посполитої Польської до переходу армії і уряду на територію Польщі». Міністр ісповідань Огієнко, в свою чергу, визначив «чергове завдання Ради Народних Міністрів – зберегти голову Директорії – Головного отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ототожнюється ідея державності Української Народної Республіки» (підкреслення наше. – Д. Я.). Інші завдання – «зберегти» «армію», «уряд», «урядовців» та «українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину».

По 9-ій годині вечора Голова Директорії – Головний отаман довів «розпорядження» «представника польського уряду капітана Марушевського» щодо подальшої долі УНР Розпорядження таке:

1) «хворі, ранені і біженці перепускаються через польський кордон»,

2) «вищому командному складу дається право мешкати на території Польщі при закордонних паспортах»,

3) військо УНР інтернувалося у Ланцуті; офіцери – з холодною зброєю, в уніформі та при особистому майні; російські частини при цьому розташовувалися окремо,

4) осідком уряду УНР визначалися Ржешув і Тарнов,

5) «державне майно і зброя поступають на депозит». Вислухавши й обговоривши цей ультиматум, панове міністри, серед іншого, «одноголосно»[494] ухвалили:

– «причина невдачі армії УНР в боротьбі із совітськими військами – брак набоїв та амуніції»,

– «друкування грошей не припиняється, гроші залишаються в розпорядженні уряду Української Народної Республіки,

– «уряд перебуває при війську»,

– «вжити рішучих заходів щодо одержання позички в польській валюті і щомісячних квот від польського уряду».

Наступні чотири дні – останні дні перебування уламочків УНР на українській землі. У Волочиську та на ст. Богданівка (неподалік від нього) міністри ухвалювали рішення типу «в справі транспортування зброї і збереження кінського складу», спрямовані на реалізацію ухвал 14 листопада. Останнє рішення, проголосоване на рідній землі, – «уповноваження» керуючому міністерством пошт і телеграфів «позичити від Блакитного Хреста десять тисяч польських марок. При можливості позичити певну суму в канцелярії Директорії і в військовім міністерстві».[495]

Висновок Петлюри

«Оцінюючи безсторонньо зміст військових подій, що закінчилися нашою невдачею, – повідомив Петлюра 25 листопада 1920 р. Лівицького, – я кваліфікую їх не як ліквідацію нашої державности, не як ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію одної з мілітарних спроб (розправитись) з окупантською владою на Україні. Хоч яке важне те становище, в якому опинився уряд, його апарат та армія по переході на територію Польщі, але на підставі перебування нашої армії на терені, звільненому від ворога, не тільки я, ай всякий громадянин Республіки міг переконатися в противному».[496]