Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Я вважаю за свій обов’язок, — розпочав Негоро, — востаннє відвідати мого юного капітана й висловити йому співчуття з приводу того, що він не має змоги командувати тут, як командував на борту «Пілігрима».

Дік нічого не відповів, і тоді Негоро продовжив:

— Як, капітане, невже ви не впізнаєте свого колишнього кока? А я так поспішав до вас за розпорядженнями! Що накажете приготувати на сніданок?

І тут Негоро з розмаху штовхнув ногою розпростертого на землі юнака.

— До речі, у мене ще одне запитання до вас, капітане. Чи не могли б ви, нарешті, пояснити, яким чином, зібравшись пристати до берегів Південної Америки, ви прибули до Анголи?

Дік Сенд і без того знав, що здогадка його була правильною й що зрадник португалець навмисне зіпсував компас на «Пілігримі». Глузливе запитання Негоро було прямим зізнанням у цьому.

Дік нічого не відповів. Це презирливе мовчання почало дратувати колишнього кока.

— Зізнайтеся, капітане, — продовжував Негоро, — для вас було великим щастям, що на борту «Пілігрима» опинився моряк, справжній, досвідчений моряк. Страшно подумати, куди б ви завезли нас, якби не його втручання. Загинув би корабель, наткнувшись на якісь скелі, загинули б і ми разом із ним! Проте завдяки цьому морякові пасажири потрапили на гостинну землю, до людей, дружньо налаштованих до вас, і ви, нарешті, опинилися у надійному притулку. Бачите, парубче, як ви глибоко помилялися, зневажаючи цього моряка!

Негоро тримався спокійно, проте цей спокій вартував йому величезних зусиль. Скінчивши промову, він схилився над Діком Сендом і зазирнув йому в очі. Звіряча гримаса скривила обличчя португальця. Здавалося, він хоче вкусити Діка. Довго стримувана лють, нарешті, прорвалася.

— На все свій час! — закричав він у пориві скаженої люті, шаленіючи від непохитного спокою жертви. — Сьогодні капітан — я! Я господар! Твоє життя, моряче-невдахо, у моїх руках!

— Цим ти мене не злякаєш, — холодно відповів Дік Сенд. — Але пам’ятай, на небі є Бог, він карає за будь-який злочин, і час розплати невдовзі.

— Ну, якщо Бог думає про людей, час йому подбати про тебе.

— Я готовий постати перед Всевишнім. Смерті я не боюся, — не підвищуючи голосу, відповів Дік Сенд.

— Це ми ще побачимо, — загарчав Негоро. — Чи не сподіваєшся ти, часом, на чиюсь допомогу? І це в Казонде, де Альвеца і я всесильні? Безумець! Можливо, ти гадаєш, що твої супутники — Том та інші негри — все ще тут? Помиляєшся! Їх давно вже продано й бредуть вони дорогою до Занзібару… Їм не до тебе, вони зайняті однією лише думкою: як би вберегти власну шкіру.

— У Бога тисячі способів вершити свій суд. Він може скористатися і найменшим знаряддям. Пам’ятай, Геркулес на волі, — спокійно зауважив Дік.

— Геркулес? — повторив Негоро, тупнувши ногою. — Його давно роздерли леви й пантери, і я шкодую лише про те, що дикі звірі позбавили мене можливості помститися йому.

— Якщо Геркулес і помер, — відповів йому Дік Сенд, — то Дінго ще живий. А такого собаки, як Дінго, цілком достатньо, аби впоратися з такою людиною, як ти. Я бачу тебе наскрізь, Негоро: ти боягуз! Дінго ще знайде тебе, і день зустрічі з ним буде твоїм останнім днем.

— Негідник! — заревів розлютований португалець. — Негідник! Я власноруч застрелив твого Дінго! Дінго так само мертвий, як місіс Уелдон і її син. І так само, як цей проклятий пес, помруть усі, хто був на «Пілігримі»!

— І ти також, — відповів Дік. — Лише ти помреш раніше.

Спокійний голос юнака і його сміливий погляд остаточно вивели Негоро з рівноваги. Не тямлячи себе від люті, португалець готовий був від слів перейти до справи й своїми руками задушити беззахисного бранця. Він уже накинувся на Діка, взявся трясти його й вчепився було йому пальцями в горло… але стримав себе. Убити Діка зараз — означало б позбавити його довгих катувань, які на нього чекали. Негоро випростався й, наказавши хавільдару, який безпристрасно стояв на варті, гарненько стерегти бранця, швидко вийшов із барака.

Ця сцена не лише не викликала в Діка зневіру й паніку, але, навпаки, повернула йому міцність духу й мужність, здатність все стерпіти. Дік Сенд раптом відчув приплив сил. Він помітив, що може вільніше ворушити руками й ногами, ніж до приходу Негоро. Мабуть, Негоро сам послабив пута, коли люто струшував його. Юнак подумав, що тепер, можливо, йому вдасться без зайвих зусиль визволити руки. Це було б певним полегшенням, і тільки. Ні на що інше Дік не міг розраховувати у цій наглухо замкненій темниці, де постійно чергувала сторожа, яка не зводила з нього очей. Проте в житті бувають такі хвилини, коли навіть найменше поліпшення становища здається неоціненним щастям.

Звісно, Дік не мав надії на звільнення. Порятунок міг прийти до нього лише ззовні. Але хто захоче надати йому допомогу? Ніхто! Та й чи варто жити тепер? Він згадав всіх тих, хто вже випередив його на шляху до смерті, і хотів наразі лише одного: швидше піти за ними. Негоро підтвердив слова Герріса: місіс Уелдон і Джека вже немає серед живих. Ймовірно, і Геркулес, якого на кожному кроці підстерігала смертельна небезпека, також загинув. Тома та його супутників продали у рабство. Вони вже далеко, вони назавжди втрачені для Діка. Сподіватися на якийсь щасливий випадок було б справжнім божевіллям. І Дік Сенд вирішив зустріти смерть із твердістю, смерть, що припинить його страждання не може бути жахливішою, ніж його життя тепер. І юнак готувався померти, молячи Бога лише про мужність, лише про те, аби з гідністю витримати катування до кінця. Проте сама думка про Бога — гарна, шляхетна думка. Тож не дарма підносяться душею ті, хто звертається до Всевишнього, і, коли Дік Сенд вже приготувався розстатися з життям, у самій глибині його серця зажевріла іскорка надії, слабкий проблиск, що подувом ззовні, всупереч жорстокій дійсності, може перетворитися на сліпуче