Читати книгу - "Чорний лабіринт"

— Ми слухаємо, — заспокоїла його Ірма.

— Уважно, пане Пшигодський. Тільки я щось не второпаю…. Кому ви все те казали? — запитав Дайн.

— Як кому? Крайніченку. Він думає, як він майор, так йому і сміятись можна. Не позвалям! Єстем пан гоноровий! Єстем хорунжий війська польського, а не якесь там бидло…

— Ви не помиляєтесь, пане Пшигодський? Може, то був не Крайніченко, а Краєв?

— Який до дябла Краєв. Крайніченко. Майор Радянської Армії. Ми разом із арбайткоманди тікали… Я вам кажу, це б я не знав з ким… — Після содової Бронеку стало трохи легше, голова ніби трохи просвітліла.

— А який він із себе, той майор?

— Високий, ставний, кучері чорні, а очі сині. Нічого собі хлоп, тільки цивілізації і справжньої культури не нюхав. Що вам сказати, пане містер, коли у них на всю Росію жодної пристойної борделі. Темнота, безпросвітна сірість.

— Що правда, то правда. Вони тепер і в Польщі свої порядки заведуть.

— Хто?

— Совєти.

— Не позвалям! Гонору слово! Польща — то країна високо цивілізована.

— А коли ви збираєтесь до Кракова?

— Як пан Збишко накаже, так і виступаємо. Збишко Марціняк, то геройський капрал, холера. Він там усе димом пустить… — Бронек ще щось мурмотів під ніс, але важка голова невблаганно опускалась на груди.

— Майн гот, що мені з ним робити, — заметушилась Ірма. — Збираються гості. Скоро прибудуть пани офіцери з дівчатками, а тут…

— Не чіпайте його, фрау Ірма, він швидко отямиться.

Бронек спав сидячи. Голоси долітали до нього в'ялі, розщеплені на звуки, і він уже не розумів, про що точиться розмова, йому марився Краків і панна Зося, яку він чомусь називав Ірмою.

— Дорога фрау Ірмо, дозвольте ще раз скористатися з вашого телефону.

— Зробіть ласку, містер Дайн.

— Я хочу, щоб ми і надалі залишалися друзями. Справжніми друзями, Ірмо. Тепер ми з нами колеги. Вважайте, що я купив собі готель.

— Де саме? — блиснула очима фрау Венцель. Вона вийшла з-за стойки. Дайн узяв її під руку, і вони пішли до покоїв, жваво обговорюючи вигоди купівлі готелю на Берг-ам-Ляймі, поблизу Остбангофа.

В кімнаті фрау Венцель Дайн набрав номер Шульце.

— Геро, цікаві новини. Виявляється, той тип не Краєв, а Крайніченко, майор Радянської Армії. Дані абсолютно точні, можна сказати, з першоджерел. Раджу проконсультуватись у Кислнцького. Ну, як там моя донечка, комизиться? Ти вже влаштував її на роботу в ЮНРРА? Ну, дякую. Гуд бай, — Дайн повісив трубку і поглянув на Ірму.

Вона розглядала кінчики своїх коротких пухлих пальців, кидала ніякові погляди на Дайна і червоніла все більше.

— Я прошу вас, містер Стенлі. Зробіть честь. Не відмовте повечеряти зі мною в моїй скромній келії.

Дайн-Рябчук погодився. Від щастя фрау Венцель стала схожою на вареного рака.

— Одну хвилиночку. Я тільки дам розпорядження. Гансе, Віллі! — гукнула вона, вибігаючи з кімнати. Залишившись один, Дайн-Рябчук уважно оглянув кімнату, прочинив двері до спальні. Широке ліжко, заслане мереживним покривалом, високі пухові подушки. Над ними портрет хазяйки. «Що ж, в молоді роки вона була нічого собі жіночка, — подумав Дайн. — А це, мабуть, її чоловік». З портрета, що висів поруч, дивився хмурий, низьколобий німець у формі штурмовика. Зацікавившись Ірмою, Дайн навів довідки і про її чоловіка. Ганс Венцель, як повідомили з поліцай-комісаріату, значився в картотеці рецидивістів-злодіїв і професіональних убивць. Свій гаштет Ірма придбала на крадені гроші. Років шість тому Ганса Венцеля засудили на довічне ув'язнення за крадіжку в мюнхенському банку і вбивство охоронця, однак грошей так і не знайшли.

Погляд Дайна спинився на прикритих килимом дверях, що вели, мабуть, у внутрішній двір.

«Тут можна організувати непогану конспіративну квартиру. Агент заходить у гаштет з парадного входу, а виходить у ці двері. Час починати вербовку. Коли буде готель і резидентура, знову попливуть гроші, як те було в Белграді, а потім в Афінах. Дещо прилипне до рук і з тих сум, які виділятиме Керк, дещо прийде знизу…» Дайну давно не давали спокою товари ЮНРРА. «Якщо їх пустять через мої руки, матиму добрий бізнес. Однак усе це можна буде робити, маючи базу — готель».

— Прошу вибачити, містер Стенлі, ви тут не нудьгували без мене? — Ірма вкотилася до кімнати, одягнена в святкову, із зеленого шовку сукню. Вона вийняла з буфета пляшку рейнвейну і два крутобоких баварських фужери.

— Рейнвейн у мене тільки для дорогих гостей,

Ірма блиснула на Дайна синім вогнем.

— Прошу, містер Дайн, за ваші успіхи.

— Ні, Ірмо, я вип'ю за вас.

В його голосі знову прозвучали знайомі лоскотливі нотки.

— Вип'ємо на брудершафт. — Дайн ступив до неї, тримаючи в руці фужер з рейнвейном.

Гаряча хвиля прокотилася по її тілу від голови до ніг. Жінка ковтнула вино, навіть не відчувши, яке воно на смак. Стояла, блаженно заплющивши очі, — чекала поцілунку. Вона отямилася від неймовірного брязкоту битого посуду. Містер Дайн лежав на підлозі, а замість нього перед нею хижо вишкірилася заросла фізіономія чоловіка.

— Гансе! — скрикнула Ірма.

— Не чекала? — прохрипів розлючено Венцель. Брудна лайка обдала її, немов окропом. Венцель схопив Дайна за груди і ривком поставив на ноги.

— Я т-тобі покажу!

— Гансе! — фрау Ірма затулила обличчя руками. — Що ти робиш? Ти уб'єш його і знову сядеш за грати. Це ж містер Дайн, американець, — вона повисла на руках чоловіка. — Отямся…

— Не турбуйтесь, фрау Ірмо, з вашим чоловіком ми ще будемо друзями, — спробував усміхнутись Дайн-Рябчук. Він підняв з підлоги окуляри і, начепивши їх на носа, з цікавістю поглянув на люте обличчя Венцеля.