Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

комах і хробаків… Або ж для того, щоб лимони були жовтішими, а апельсини — золотавішими; від цього їхня шкірка стала сьогодні абсолютно отруйною. Колись уся зелень, нарешті, не витримає й порудіє, — скривився Еда. — Ну, та дарма, придумаємо щось інше. Як вид людину теж не можна знищити. Давайте повернемося краще в приміщення, тут можна задихнутись.
БАГАТОЗВІР 00
(ВИХІДНА ПОЗИЦІЯ)

Звичайнісінький день в одному місті…

ТІБОР:

День розпочався приємно, як завжди, коли наш Томашек удома, адже ми всі любим одне одного. Прокинувшись, ми з Тіною беремо його до свого ліжка, й він нам щось розповідає. Неймовірно, як у цій дитині починає прокльовуватися розум. Я ніс його на руках аж до автобусної зупинки, й у тій штовханині думав про те, чому люди сунуть скопом, наче звірі, самотню жінку з дитиною тут просто затоптали б. Щоб дати своїй родині сісти в автобус, я був змушений турнути кількох, мене ледве не розірвали. Це зіпсувало мені настрій на цілий день, тому вирішив їхати машиною, але проїхав кілометрів чотири, а потім майже чотири години чекав директора. Отакою була того дня їзда — хіба це не роздратує чоловіка? Я відчуваю м’язами потребу зчинити бійку. Спочатку полаявся з начальником гаража, і в такому гнідому настрої подався до шинку, перекинув два пива й два гроги, а потім вийшов на вулицю: жінки позирали на мене, я на них…

ТІНА:

Уже пізно, а Тібора досі немає, цього місяця це вже вдруге… Наш палісадник позаростав кропивою, в кутку громадилася купа сміття, та в моїй душі живе сильне біле переконання, що земля там добра й ми все знову впорядкуємо — обріжемо дерева, перекопаємо й засадимо грядки. Лише на якусь мить я відчула втому… Не хотілось ні про що думати. Переслідувало якесь… наче гніде бажання наїстися, знайти доброго дядька, а потім залізти у гарячу ванну й бездумно лежати. А тоді спати, спати, спати… Без сну я відчуваю себе звіром. Завтра все знову буде гаразд. Наша щоденна війна розпочинається знову.

ЕДА:

Тепла бура річка обминає білу крем’яну скелю, й на мене тисне нещадна необхідність видиратися на неї щодня… Вже пів на дванадцяту, незабаром обід, я стою виснажений перед справою свого життя — «Павутинням», але відчути бодай якесь натхнення мені сьогодні не щастить. Білі радощі надзвичайно нетривкі, крихкі, невловні… Гнідим значно легше, їхній спосіб життя приваблює своєю невибагливістю. Генрі Невіль у своїй робінзонаді XVII ст. твердив, нібито «немає нічого більш природного, ніж бути брутальним ледащо, коли обставини це дозволяють». Безумовно, трохи перебільшено, але в моєму становищі обставини надзвичайно сприятливі. За хвилину дванадцята. Чи треба мені видиратися на крем’яну скелю? Може, краще зателефонувати Леоні й домовитися про зустріч у фотолабораторії, щоб здобути дві гіркі години гнідого забуття? Вечір я потім спокійно згаяв би в родинному колі, а від завтра знову б розпочав наполегливу працю…

ЛЕОНА:

Я люблю свою роботу, навіть коли кручуся без упину від восьмої до дванадцятої, а потім до ночі не можу зупинитись. Мій Станіслав перетворився на нудного запопадливого біляка: після роботи в нього збори, потім він перевіряє в дітей уроки, вечорами гасає мікрорайоном, ремонтує сусідам водогін, до ночі просиджує над книжками, крихту часу на кохання виділяє так пізно, коли я вже здебільшого сплю. Безумовно, я люблю Станіслава. Чому б нам не плюнути на все, не вирядити дітей на вулицю аж до вечора, а самим не забратись у ліжко, прихопивши пляшку вина?.. Тільки ж мій білий Станіслав ніколи собі не дозволить подібного. Правда, я, мов та білочка, завжди маю свій горішок — дві приємні години, проведені з Едою у фотолабораторії. Зайшовши якось туди, я сказала йому, що мене люблять мої діти, пацієнти, лікарі, всі люди, а я люблю їх, мене кохає чоловік, я його теж. Еді я сказала, що ніколи не кохала його, хоча й прийшла сюди. За хвилину дванадцята, я не відходжу від телефону. Раптом Еда зателефонує?

СТАНДА:

Кожен день — це мовби новий старт: я вибігаю з дому бадьорий і свіжий, півгодинна зарядка, холодний душ, на роботу йду пішки, перебуваючи ввесь час на білій хвилі рішучості, концентрації віри та натхнення. Однак у мені знову підіймається гніда протидія: мій «Амбронект» сьогодні, безперечно, відхилять, як «нудну фантазію» (невже остаточно?), а натомість примусять робити «Дикока» (сильно наперчений паштет з м’яса дикого кабана), чи якусь іншу дурницю з шаманського горщика Еди Рогана (котрий дістане за них чергову золоту медаль). Я знаю це і мушу витримати. Коли людина наполегливо робить велику справу, вона повинна здолати на своєму шляху стільки бурих калюж і трясовиськ… Еда називає мене своїм «заступником», і я змушений за нього виконувати всіляку нудну паперову роботу, а повернувшись додому, ремонтувати водогони на всіх поверхах. Леона теж сердиться, бо я її занедбав…

МІХАЛ:

Живу сподіванням зустрічі, яка відбудеться в п’ятницю ввечері, коли прибуде празький поїзд і я побачу море Анілиного волосся. Вона вже півроку вчиться на філософському факультеті в Празі, я теж хочу вступити туди, а поки що вивчаю її книжки й конспекти. Це якесь зовсім нове життя — фантастично прекрасно вчитися разом, коли кохаєш!..

… Уже чотири години сидимо на лаві в парку, розмовляємо про все це, точніше говорить Аніла, а мене її балачки починають потроху дратувати. Аніла розповідає, як вони в Празі ходять із компанією по театрах без квитків, уночі плавають у басейні, а за нею впадають не тільки однокурсники, а й асистенти та доценти, навіть один кубинець і двоє ефіопів. Я тут удень гепаю на фабриці, а вечорами просиджую над Анілиними книжками й конспектами, думаю про те, як ми будемо з нею разом, а вона, виявляється… І це моє «нове життя» починає видаватися мені жахливою фантазією… Краще бути гнідаком, тоді єдина проблема полягає в тому, щоб нажертися, запустити маг і кейфувати…

— Ти мене сьогодні не розважаєш, Міхале, — дорікає Аніла, нарешті усвідомивши, що я мовчу вже добру годину.