Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Мене врятував мій жалюгідний вигляд. Та ще й ідіотська гримаса-усмішечка доповнила картину. Не знаю, чим усе скінчилося б, якби не ота усмішечка, яку вичавило з мене відчуття, що страх зникає. На щастя, відчуття те прийшло не одразу. Спершу я не міг второпати, з якої причини в грудях спалахнула іскорка радості. Лише через кілька секунд збагнув, у чім річ. Як велике відкриття, я повторював про себе власне ім’я: «Ігор Вовченко, Ігор Вовченко…» Для певності пригадав автора останньої прочитаної книжки, безмовно гарячково перерахував усі вулиці, що вливалися в центральну площу нашого Комсомольська-на-Дніпрі…

Я думав! Я був здатний мислити! Мій мозок працював, як у звичайної нормальної людини, з пам’яттю було все гаразд. Зі мною нічогісінько не сталося! Крім переляку. Але хотів би я бачити кого-небудь на моєму місці, у кого б у душі не похололо в такі хвилини. Значить, тут розіграно комедію, щоб настрахати мене. То чому ж такими очима втупився в мене Брендорф? А Кносе, весь зіщулений, увібрав голову в плечі, як побитий пес. Ні, він не прикидається, цей лисий.

І тут я збагнув, що саме сталося. Від радощів ледве не зареготав. Та неначе хтось розсудливий вчасно затулив мені рота: «Мовчи!» Інтуїція підказала, що в кабінеті Брендорфа на моєму місці має стояти недоумок з тілом і подобою Ігоря Вовченка. Психічна депресія, розумова обмеженість… Там, де стояв я, мусила стовбичити істота з пригаслим розумом і зламаною волею. «Категорія мінус два»…

Вже свідомо я намагався зберегти на обличчі машкару тупої бездумності. Злегка підкотив очі під лоба, розпустив губи і, ні на кого не звертаючи уваги, колупався в носі. Брендорф люто поглянув на Кносе і відвернувся.

— Виведіть його геть!

Збоку вилискувала лисина Кносе. Він провів мене по коридору, штовхнув у напівтемну комірчину за ліфтом. З матраца, що лежав у кутку, підхопився кремезний темноволосий чоловік у чорній робі. То був Загбі.

— Ей ти, червонопикий! Твоєму приятелеві вкоротили розуму, щоб не думав про втечу. Він працюватиме під твоїм наглядом. Забудь, що він білий. Дозволяю вдовбувати йому кулаком, що й до чого. Зрозумів?

Кносе хряпнув дверима.

Індіянин кинувся до мене. Я дивився повз нього, мовчав. Нас могли підслуховувати.

У кабінеті Брендорфа я зрозумів, що отрута, введена мені фрейлейн Трудою, виявилася безсилою перед моїм мозком. Препарат ЛСД не діяв на мій організм!

Холодні білі стіни дихали, як живі. Стіни всмоктували повітря через маленькі круглі отвори, що рядками намиста тяглися майже при підлозі вздовж усього коридора. Вгорі, під стелею, через таку ж систему вічок у приміщення вливалися прохолодні струмені. Повітрообмінники працювали безшумно. Присівши навпочіпки, я водив щіткою по гладенькій поверхні пластика, і ледь помітний пил, що осів за ніч, миттю щезав крізь всмоктувальні отвори у стіні.

Там, де проходили круглі вічка, деінде вимальовувалися обриси прямокутників — неначе ви?різали шмат пластика і тут же акуратно припасували на місце. Прямокутники повторювалися через кожні десять-дванадцять метрів. По них я підраховував, скільки ще зосталося мені махати щіткою. Загбі посувався навстріч, теж зі щіткою в руках. Прямокутник напроти третіх дверей служив нам за межу. Там була середина коридора. Затим ми ще раз розходилися, а потім повільно наближалися один до одного — драїли лінолеум підлоги.

Прибравши коридор, ми прямували до лабораторій, що містилися в чотирьох просторих кімнатах. Далі порогу нас туди не пускали. Ми забирали з-під дверей великі ящики, наповнені битими пробірками, металевими ошурками, що нагадували окалину, дрібним сміттям. Крізь прочинені двері я бачив столи, якісь прилади, людей у напівпрозорих комбінезонах. Начебто нічого особливого. «Невже отут ці люди, — думав я, — сушать голову над тим, як отруїти землю смертоносними бактеріями, мізкують, як би побільше знищити, спустошити?»

Я намагався розібратися в лабіринтах одного із поверхів підземного лігва. Але то була тяжка справа. Коридор, завертаючи вбік, простягався невідомо куди. Далі металевої сітки-перегородки та комендантської мені не доводилося ступати. Побіля ліфта, ліворуч, був хід до розкішного кабінету Брендорфа. Запам’яталося троє дверей і в самому кабінеті. Куди вони вели?

Мою увагу все більше привертав протилежний від ліфта кінець коридора, де поблискував прозорий циліндр, в якому, наче у футлярі, виднілася постать вартового, одягненого в щось яскраво-жовте. Навіть крислатим капелюхам, поліції підземного міста, заборонялося наближатися до прозорої халабуди. Одного разу я помітив там Брендорфа в оточенні кількох чоловіків. Вони з’явилися зненацька, наче виринули з підлоги. Вся група, як і вартовий, була вдягнена у вбрання їдучо-жовтого кольору. А потім, скинувши на ходу гумові рукавиці, штандартенфюрер та його супутники зникли так, як і з’явилися. Напевно, біля халабуди з вартовим був хід кудись униз, і там є сходи, а може, й ескалатор. А внизу що?

Загбі також безпорадно озирався в цьому велетенському бункері, де перемішалися комфорт і зловісна загадковість. Останнім часом я ближче взнав індіянина. Все своє життя він стикався з жорстокістю, що вжахнула мене в тунелі, подібні картини бачив не раз. Вночі я чув, як він перекидався з боку на бік, не міг заснути. Напевне, Загбі почуває себе винним у біді, що спіткала мене, думав я. Там, у дерев’яному бараці, він довго не погоджувався на мій план — не хотів «виказувати» мене крислатим капелюхам, що я, буцімто, намовляв його тікати. Отож, індіянин, мабуть, тепер картав себе за те, що піддався на мої умовляння і «виказав». Йому й невтямки, що мій задум вдався: з глуздом у мене все гаразд, і ми обидва потрапили за Кам’яний мур, в саме серце таємного сховища новоявлених фашистів. А це вже дещо значить, коли нас тут є двоє і ми разом.

Працюючи в коридорі, я з усіх сил вдавав із себе телепня, до якого навіть найпростіші речі доходять ледь-ледь. Було совісно перед індіянином, але поки що доводилося прикидатися. Хто