Читати книгу - "Химери Дикого поля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Вогонь! – крикнув я і натиснув на гачок. Постріл. Приклад вдарив у плече, я притиснув гвинтівку, стріляв ще і ще. Поруч торохтіли постріли паничів. На четвертій кулі побачив, як центральний гелікоптер почало водити, він відхилився вбік, ледь не зіштовхнувся з тим, який летів за ним, а потім стрімко пішов вниз і врізався у землю. Переможні крики паничів.
– Відступаємо! – крикнув я, бо ж бачив, що підбитий лише один гелікоптер, а інші розвертаються і прямують до Застави. – Відступаємо! – верещав я, бо бачив, що паничі і не думають тікати. Вони припали до зубців і стріляли по гелікоптерах. Вони теж хотіли збити хоч один, бо ж вони, паничі, не змогли влучити, а якийсь там джура, вчорашній слуга, зміг! – Пане Непийпиво, накажіть відступати! – закричав я, бо розумів, що зараз станеться.
– Рейтеровати! – крикнув Непийпиво, і я стрибнув зі стіни. Там внизу мусив бути сарай з сіном. Я пробив солом’яну стріху і гепнувся прямо в копицю. Почув постріли. І це вже не дрібне насіння гвинтівок, це волоські горіхи гелікоптерних кулеметів. На дах сараю почало падати каміння з розтрощених пострілами стін, потім гепнулося щось важке, мабуть, труп одного з паничів. Гелікоптери розійшлися в боки перед самою Заставою. Я вибіг з сараю. Побачив, що той шматок стіни, за яким стояли паничі, був наче зчесаний. Один труп панича залишився на стіні, а інші збило вниз. Я підхопив гвинтівку одного з вбитих паничів і побіг на стіну. Сподівався, що гелікоптери повторять атаку, то в мене буде невеликий шанс збити ще один з них. Я сховався за залишком стіни, дивився, як гелікоптери зробили коло і знову вишикувалися для атаки, швидко наближалися, ще б кілька секунд і можна було стріляти, але несподівано стрій розпався, вони повернули у бік ріки Снів і полетіли геть. Кілька разів вистрелив їм навздогін, але марно. Гелікоптери віддалялися, потроху перетворюючись на чорні цятки. Я збіг зі стіни. До мене кинулося кілька паничів.
– Він угонзнув! Паничі загинули, а він живився! – ці дурні лізли на мене з шаблями, хоч я мав у руках снайперську гвинтівку.
– Він вабоїв залізну птаху! – загримів Непийпиво. – Він знову нам допоміг! Хто чіпатиме його, той мене чіпатиме!
Після цього вже підняті шаблі опустилися. Але дивилися паничі на мене зі злістю.
– Пане, уклінно прошу подивитися на збиту птаху. Там могли залишитися живі чужинці, – сказав я Непийпиву.
– Напрод! – наказав він.
Ми стрибнули на коней і поїхали до лісу біля ріки. Там серед дерев лежав розтрощений гелікоптер. Подекуди його шматки палали. Побачив тіло пілота у кабіні. Ще одне лежало біля гелікоптера. Помітив сліди на піску. Таке враження, хтось тягнув ногу і сховався у кущах. Я впав на пісок і наставив гвинтівку, яку привіз з собою.
– Виходь! – крикнув я. – Виходь, стріляти буду!
Я вистрелив у кущі.
– Здаюся! Здаюся! – закричав чоловік російською. Вийшов з піднятими руками. Сивий дядько років п’ятдесяти. Його схопили, ледь не вбили, але я зашепотів Непийпиву, що треба допитати. Він втрутився і врятував полоненого.
Його відвезли до Застави. Там завели у підвал. Я почав розпитувати.
– Розповідай, хто ти і що тут робив?
Він, приголомшений всім побаченим, і не думав мовчати. Розповів, що сам з Орла, колишній військовий, останнім часом працював на замовленнях в Африці.
– Приїхав додому у відпустку, а тут запропонували роботу. Кілька рейсів бортовим техніком. Давали хороші гроші і по-домашньому ж. Я погодився. Тут багато хлопців знайомих зустрів.
– Хто вас наймав?
– Знайомий один, а вже він на кого працював, я не знаю. Запевнив, що все законно, і справді, нас ані міліція, ані ФСБ не чіпали.
– Ти вперше сюди прилетів?
– Ні, десь з місяць тому робили кілька рейсів.
– Для чого?
– Спецназ возили.
– Кого?
– Спецназ.
– Що за спецназ?
– Та казали, що ФСБ. Круті хлопці.
– І що вони робили?
– Та якихось бомжів хапали.
– Бомжів?
– Ага, брудних таких, переляканих. Ми сідали прямо на поле, де вони працювали. Там охорона була, верхи, але вони тікали. А раби падали на коліна. Спецназ брав по кілька людей, летіли далі.
– Брав саме по кілька, не всіх?
– Та якби всіх, то ми б одразу могли борт забити.
– А кого обирали? Жінок чи чоловіків, старих чи молодих?
– Чоловіків. Чи старих не знаю, бо у бомжів вік незрозумілий. Вони ж брудні, аж чорні. Але, здається, не дітей, дорослих.
– І багато зібрали?
– Ми чотири рази сідали, але були ще групи. Бо коли прилетіли на летовище, там вже цих бомжів купа сиділа. Їх всіх зібрали цілу вантажівку і повезли потім кудись. А нам наказали чекати.
– Чого чекати?
– Наказу. Ну, ми і чекали. А що, гроші капають, нормально. Хлопці, а у вас лікаря немає, в мене з ногою щось.
– Зараз закінчимо, і буде тобі лікар.
– А що ви зі мною зробите? – чоловік перелякано подивився на Непийпива, знав, від кого чекати неприємностей.
– Залежить від того, наскільки ти будеш чесний. То сьогодні знову полетіли? – спитав я.
– Так. Був наказ доставити ящики.
– Хто наказував?
– Віктор Семенович. Він там найголовніший. Ну, мабуть, і над ним хтось є, але на летовищі він керував усім.
– І хто він такий?
– Не знаю. Його всі шефом звали. Прізвища не називали. Хлопці казали, що схожий він на старого гебіста, а так чи ні, бозна, – чоловік стенув плечима і без будь-якої перерви попросив: – Будь-ласка, не вбивайте мене.
– Хто ще був на летовищі?
– Ми і охорона.
– На летовищі тільки гелікоптери?
– Так, тільки вони.
– А безпілотники звідки запускали? – строго спитав я. Чоловік подивився на мене, зрозумів, що брехати немає сенсу.
– Неподалік ще одне летовище було. То звідти. А кілька днів тому туди прилетіла ескадрилья «Су-24».
– Скільки саме?
– Бозна, їх поховали в ангари, але десь біля десятка, наші хлопці бачили їх у польоті.
– І для чого вони?
– Я не знаю. Нам же нічого не казали.
– І ви нічого не підозрювали?
– Ну, ми боялися, що щось протизаконне. Летовище в Росії, а літати в Україну. Але нам сказали, що буде повітряний коридор і жодних проблем. Тільки попросили триматися низько, не вище ста метрів, поки не дійдемо до ріки, а там висоту можна було набирати.
– А що ви сьогодні розвозили?
– Ящики якісь.
– Що в них?
– Не знаю.
– Ти жити хочеш чи ні? – спитав у дядька різко і схопився за шаблю.
– Це колонки! – швидко відповів він.
– Що?
– Колонки. Їх випробовували на летовищі. Посилювачі звуку. На кілька кілометрів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Химери Дикого поля», після закриття браузера.