Читати книгу - "Зима у горах"

Гіто замислився.

—     Отже, у вас є трохи часу?

—     Години з півтори. А що?

—     Та я оце подумав,— сказав Гіто,— якщо ви вільні, то, може, поїдете зі мною, я покажу вам дещо цікаве.

Після цього не лишалось нічого іншого, як знову залізти у високу кабіну «доджа», що наскрізь продувалася вітром. Тепер Гіто поїхав угору крутою дорогою, що вела з Лланкрвіса, вони повільно виповзли на перевал, потім легко покотили вниз, в іншу долину. Зо дві милі дорога бігла рівно, а тоді знову почала братися вгору. Ця місцевість була Роджерові зовсім незнайома. Він терпляче чекав, що буде далі.

Нарешті попереду з’явилося село на одну довгу вулицю з безладно розкиданими будинками і кам’яним мостом над бурхливою, повною білої піші й гострого каміння річечкою. Гіто обережно провів свій великий ваговоз через міст, з’їхав на узбіччя й став. Поблизу працювала бригада дорожніх робітників, яскраво-жовті землерийні машини стояли в озері грязюки, палахкотіло багаття, і зимове повітря над ним тремтіло, немов від літньої спеки.

Гіто вимкнув мотор, і в тиші, що запала, Роджер спитав:

—     Що лі ви збираєтесь мені показати?

Гіто кивнув у той бік, куди треба було дивитись, Роджер простежив за його поглядом і побачив у глибині садиби великий будинок у вікторіанському стилі. Свинцеві штаби й шифер з даху було вже здерто, віконні рами вийнято з прорізів. Обдертий і жалюгідний, будинок нагадував корабель, що його буксирують на злам.

—     Цей будинок зносять,— сказав Гіто.— Розширюють дорогу. Всередині майже все вже розібрано. Ми з Айво взяли там непогані речі. Металеві грати, труби, камінні решітки й таке інше. Слухайте,—він глянув униз, на Роджерові ноги,— ви не боїтеся забруднити черевики?

—     Ні.

—     Гаразд, тоді ходімо.

Вони пройшли по розритій землі за будинок. Неподалік чорного ходу стояла колись теплиця, стіни якої тепер було знесено, а на голих рівних кам’яних плитах височіла якась куна. Гіто з гордістю показав на неї пальцем.

—     Підлога з вітальні,— пояснив він.

Спочатку Роджерові здалося, що перед його очима купа цегли. Потім зрозумів, що то дерев’яні брусочки. Відполіровані, тверді паркетні брусочки.

—     Паркет викинуто,— недбало мовив Гіто.— Вказівки продати його немає. Вважається, що це непотріб, який треба вивезти на звалище. А дерево добре. Дуб. Такого тепер но дістати.

Дуб! Роджер відразу подумав про тонкий попілець, на який перетворяться у вогні паркетини, про чудесне рівне тепло, що йтиме від них. Він жадібно дивився на купу відполірованих взуттям багатьох поколінь дерев’яних брусочків, що тьмяно зблискували в блідому пополудневому повітрі. Вони були йому потрібні, він хотів їх, він повинен їх мати.

—     Ми справді можемо?..— почав був він і замовк.

—     Машина чекає,— промовив Гіто.

Вони швидко нахилились і взяли по повному оберемку. Шкода, немає мішків. Та тут уже нічого не вдієш. Якби були мішки, вони перетягли б усю купу на «додж» за три рази. Коли носити паркет оберемками, доведеться пройтись туди й назад разів десять-дванадцять. Але це дрібниці, головне, що є паливо і його можна взяти. Роджер почував себе багатієм, набираючи міцних гарних прямокутних чурбачків. А дивлячись, як Гіто затискає в могутніх обіймах безліч паркетин, він почував себе вдвічі багатшим, багатшим на дружбу.

Ковзаючись і перечіплюючись на розритій глині, вони йшли в один бік упорожні й повертались навантажені. Робітники та їхній десятник, очевидно, добре знали Гіто й без зайвих розмов визнавали його право забирати звідси все, що впаде йому в око. Цілком можливо, що вони з Айво чимало дали на лапу за привілей на таку поживу. Та головне, що в грубці палахкотітиме вогонь, в каплиці буде тепло й весело аж до кінця зими, і це безкоштовно, це подарунок, чиясь доброта. Серце Роджера переповнювала вдячність. Отой підлий, підступний напад у темряві на задвірку пивної жахливо пригнітив був його, але тепер, озираючись назад, він розумів, що винагороджений за нього сторицею. Його визнано своїм. Розбита губа довела, що на нього можна покластися. Той, хто ненавидить Діка Шарпа, любить Роджера Фернівела. А любов вартніша від ненависті.

Вони майже закінчили. Ще по одному, щонайбільше по два оберемки, і можна буде рушати назад. Роджер, ледве втримуючи в руках величезний оберемок паркетних брусочків, підійшов до відкинутого заднього борту ваговоза, щедро завантаженого зимовим затишком. Він уже напружив був м’язи, щоб закинути в кузов нове поповнення свого паливного запасу, коли його увагу раптом привернув металевий жук, що наближався до нього сільською вулицею. Автомобіль. Міні-автомобіль. Яскраво-синя малолітражка, за кермом якої сидить людина, що дивиться на нього крізь вітрове скло очима, захищеними окулярами в товстій оправі. Яскраво-синя малолітражка, і веде її Дженні.

Автомобіль Дженні. Двійко її дітей. Очі Дженні, що дивляться на нього з-під важкого пасма темного Дженніного волосся. Погляд Дженні, що затримався на Роджері. Вона впізнала його, він зрозумів це. Вона побачила його обличчя над оберемком дерев’яних брусочків. Маленький синій автомобіль уповільнює свій біг, в його русі відчувається якесь вагання. Вона хоче зупинитись, поговорити з ним, відновити їхню розмову. Можливо, хоче сказати йому, про що вона думала після їхньої зустрічі, лежачи в темряві поряд з Джералдом або в напівтеплій постелі без Джералда, розгублено никаючи по дому або купаючи у ванні дітей, стоячи в черзі в аптеці або в овочевій крамниці, вона берегла в нам’яті його образ, бачила перед собою його обличчя, чула його голос і розуміла, як вона йому потрібна і що він може їй дати.

Їхні очі зустрілися. Роджер стиснув паркетини й приготувався до всього. Але нічого не сталося.

Її обличчя, сховане окулярами, пропливло повз нього, її рука лягла на важіль перемикання швидкостей. Мері й Робін на задньому сидінні байдуже ковзнули по ньому поглядом. І зникли.

— Залишилося ще на раз,— сказав Гіто, підходячи ззаду.

— Еге ж,— згодився Роджер. І кинув свій оберемок у кузов «доджа».