read-books.club » Сучасна проза » У череві дракона 📚 - Українською

Читати книгу - "У череві дракона"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У череві дракона" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 86 87 88 ... 219
Перейти на сторінку:
вище талії — там лежали шоферські права, нещодавно одержані. Це надало їй певності — вона сіла за кермо. Проте зрушити з місця вдалося не одразу — мотор то глухнув, то ревів, мов реактивний літак. Кілометрів зо два їхала на другій швидкості — боялася вмикати третю.

— Мамо! — подав голос Сергійко, що вже встиг виспатися. — Хто тобі права видав? Ти ж не вмієш їздити. Я краще від тебе поведу.

— Що це за тон, Сергію? — нагримав на нього Мирон. — З матір’ю розмовляєш так, наче вона твоя однокласниця.

— Я розмовляю не з матір’ю, а з водієм, — набундючено оголосив Сергій.

— Ану замовкни! — вже роздратовано кинув Мирон. Його роздратування головно підігрівалося тим, що Сергій казав правду: Мирослава скористалася знайомством, щоб отримати права, — курси відвідувала рідко, посилаючись на завантаженість роботою.

Нарешті їй вдалося увімкнути третю швидкість. Машина мчала швидше, ніж того хотіла Мирослава, — вона розгубилася й почувалась так, ніби її несе якась несподівана стихійна сила. Невелика вибоїна трохи не вирвала з рук кермо — саме тоді, коли треба було розминутися із зустрічним самоскидом. Шосе виявилося для неї надміру вузьким — мало не врубалася лівою фарою в заднє колесо самоскида. Переляканий водій, трохи від’їхавши, спинив машину й, вийшовши з кабіни, гримів степовим басом, ледь-ледь утримуючись в межах цензурності.

Мирославі також вдалося зупинитись — просто посеред шосе.

— Тату! Забери в неї кермо, — благав Сергій, який, мабуть, краще усвідомлював небезпеку, ніж Мирослава, котра вже була готова кинутися в сварку з водієм самоскида. — Хіба не бачиш, що ми ледь не розбилися?

Мирослава мовчки вийшла із-за керма, і так само мовчки сів за нього Мирон. Водій самоскида, розрядившись словами-каменюками, поїхав далі. Рушили у свою неблизьку дорогу також наші курортники. І лише тепер Мирослава, почавши із тихого, ледь чутного схлипування, голосно розридалася. Голова її впала на щиток з приладами, плечі здригалися від натужних докорів:

— Як ти… міг дозволити? Чому мовчав?.. Який же ти мужчина?

Мирон, з’їхавши на узбіччя, рвучко загальмував.

— Заспокойся, прошу тебе.

— Хто ж мене захистить, якщо не ти? — продовжувала хлипати Мирослава. — Хоча б слово йому сказав.

— А що я міг сказати? Хіба що подякувати, бо він зумів трохи відвернути свою машину. Оте «трохи» нас і врятувало.

— Тату, не сперечайся з нею. Жінки всі такі, — глибокодумно підсумував Сергійко. — Нелька Корнієнко теж так — сама нашкодить і сама ж плаче. Це вона м’ячем шибку в коридорі вибила, всі бачили. А звертає на хлопців — то на Андрійка Митрофанова, то на мене.

Обличчя Мирослави трохи прояснилося.

— Ось бач, і цей туди ж. Мені так хотілося дівчинку… Просто жах!..

— А ти пошукай у капусті, — лукаво примружившись, порадив Сергій. — Мені теж хочеться мати сестричку. Вона в мене не буде плаксою.

Мирослава, витерши хустинкою обличчя, усміхнулася. Після Борисполя степові видноколи широко розсунулися, щоб уже аж до самого Криму дарувати очам зелене безмежжя і кличну синяву небес, перед якою людська душа німує, адресуючи всі свої загадки в незбагненну прозорість. Мирон помічав, що села обабіч траси виглядали ліпше, ніж у глибині степу, — мабуть, місцеві органи влади тут були щедріші на будівельні матеріали. А може, й не тільки місцеві. Мирон упродовж свого життя стільки набачився лиха народного, що радів кожній дрібниці, яка хоч трохи поліпшувала сільський побут. Років десять тому на верхній палубі дніпровського пароплава Грива помітив селянина, що ховав босі, порепані ноги поміж клунків та порожніх бідонів з-під молока, — із Києва не повертаються з повними. Селянин був його ровесником, отже, вчорашнім солдатом. Мирон Сидорович мовби ненароком підсів до нього, поволі розбалакались. Дядько повертався в село Бучак, неподалік від Канева. Возив на базар молоко, яйця, курку.

— А чому ж ви босі? — запитав Мирон.

Дядька не лише не засмутило це питання — він розреготався.

— Дозвольте, я вам билицю розкажу. Ви, мабуть, знаєте: біля кожної сільради на стовпцях лисніє рямця з газетою. Наочна агітація і пропаганда. Отож завважте: стоїть біля неї отакий босоногий телепень, як я, читає газету. І мимрить собі під носа: «Ох і жмуть, прокляті. Ох і жмуть!» А тим часом із-за стовпця сексотська[12] пика висовується: «Хто жме?» Дядько кахикнув у кулак та й каже: «Чоботи жмуть». Сексот примружився: «Які чоботи? Ти ж босий». Дядько почухав потилицю: «Тому й босий, що жмуть».

— Ясно, — мусив погодитися Мирон Сидорович, подумавши: «Хитро зв’язав кінці—і той, і цей».

Зараз, проминаючи села, що поволі звільнялися від гнилих солом’яних стріх, він подумав: нехай дядько взувся в кирзяки, а таки ж, мабуть, уже не босий.

Щоб опинитися на севастопольській трасі, належало від Полтави їхати на Харків — по ребру гострого трикутника підійматися на північ, щоб відтак круто повернутися назад. Гак був чималий і до того безглуздий, що Мирон почав розпитувати у зустрічних водіїв, чи немає дороги прямішої. Йому підказали: можна проїхати через Карлівку просто на Красноград. Це скорочувало шлях майже на триста кілометрів, але дорога ненадійна, як і все, що будувалося не державою, а колгоспами. Часом це була звичайна грунтівка, що вела серед озимих пшениць та безмежних плантацій кукурудзи. Якби зненацька випав дощ, довелося б пошкодувати, що не поїхали на Харків. На щастя, дорога стугоніла, як бубон, зате колгоспні водії на своїх півторатонках обдавали їх густими хмарами чорноземної пилюки. Мирослава гнівалася, вона нагадувала ляльку, виготовлену із ганчірок, — обмоталася хустками й рушниками в такий спосіб, що не було видно навіть очей. Зате Мирон був вдячний людям, котрі справили їх на цю дорогу. До нього повернулися роздуми, навіяні дніпровською повінню та нічним спілкуванням з Юрком. А може, то були думки незліченних поколінь, що жили й помирали на цій землі; їхнім духом просякнута кожна пилинка, бо що ж таке чорнозем, коли не вчорашні клітини живих організмів —

1 ... 86 87 88 ... 219
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У череві дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У череві дракона"