Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

її обличчя. Він не перев’язував очей. Вони були заплющені; і довгі чорні вії – незвичайно довгі – отіняли темнуваті запалені щоки. Її дихання було рівномірне, тихе – майже надто тихе подеколи, і він уставав з крісла біля вікна і схвильовано простував до ліжка, відчуваючи, як дзвенять нерви, натягнуті наче струни.

Переважно він сидів, поклавши лікті на коліна, підперши підборіддя руками, роздивляючись її лице, час від часу пробуджуючись, коли довгий, тремтячий видих примушував бігти до неї з приготованим стетоскопом.

Приблизно опівночі він почав ходити туди-сюди коридором, і, повернувшись до покою, прошепотів на вухо Джулі Крейґ:

– Її одежа в отій шафці?

– Так, докторе… Я можу допомогти вам?

Він похитав головою, пішов в гардероб і після недовгих пошуків витягнув забруднену і порвану синю сукню, обмацав комір і, знайшовши те, що шукав, поклав вбрання назад у шафу, зачинивши двері.

Джулі Крейґ з цікавістю стежила за ним, поки він сидів, граючись з коштовною прикрасою, яку витяг з одежі пацієнтки. З нею пов’язана якась чудесна таємниця. Вона хотіла би знати.

Коли минуло трохи часу, він устав і, схилившись над нею, прошепотів:

– Ви можете вийти і трохи прогулятися. Я покличу вас, коли буде знадобиться.

* * *

Почало розвиднятися. Невеличкий годинник енергійно цокав на столику. Пташки сонно щебетали за вікном. Дзвони скликали на ранішню молитву.

З ліжка почулося втомлене зітхання. Джулі Крейґ дбайливо схилилася на ним.

І тоді, цим милим голосом, що мав чудернацький тембр приглушеної віолончелі, серед істеричних тихих схлипувань, пацієнтка Боббі Мерріка пробурмотіла:

– О благословенний Боже, – Я бачу!

XXI

Джулі Крейґ була романтичним створінням, і драма, де вона отримала роль, досить таки припала їй до смаку. То не була розлога роль з безліччю реплік, але вона майже повсякчас вимагала її присутности у вирі подій.

Яким же захватом проймало її те, що вона стала головним хранителем такої цінної таємниці. Вона вирішила оберігати її від найменшої небезпеки, поки не настане величний момент для сенсаційного оголошення.

Щодо постави доктора Ардмора того ранку, то він з такою радістю дізнався про цілковитий успіх операції юного Мерріка, що для нього не мало значення те, як його принадна пацієнтка дізнається ім’я свого добродійника. Ардмор був британцем. Йому спало на думку, що хай яке непорозуміння могло розділити цих двох цікавих молодих американців, механізм примирення тепер вже добре налагоджено. Якщо вони не зможуть досягти якогось перемир’я з огляду на цей драматичний рятунок, то заслуговують на те, щоб розійтися різними шляхами без надії на симпатію.

Донеллі, який завдяки своїй вдачі й темпераменту тепло ставився до мелодраматичних аспектів ситуації, все-таки сподівався, що упізнання Мерріка не відбудеться, поки пацієнтка не матиме досить ясного розуму, щоби пережити реальне емоційне потрясіння після такої оказії, і щиро сподівався, що зможе знайти якусь досить правдоподібну причину бути присутнім, коли це станеться.

Джулі прагла відкласти велику мить якомога на довше. Її діяльній уяві хотілося куштувати цю ситуацію потрошки; гратися з нею – як кіт з мишею; смакувати, тримати під язиком. Вона не могла помислити прикрішого розчарування, ніж прозаїчна розв’язка – тепер, коли драматичний епізод вже готовий для ідеального приголомшливого кінця! Вона здригалася від думки, що може забігти в покій, коли її ідола мучитиме нудота, що майже обов’язково трапиться з десяток разів до кінця дня. Уся ця пригода, вирішила Джулі, аж ніяк не повинна мати банального завершення, і тому присвятила себе розвиткові сюжету майже так само завзято, ніби була однією з головних дійових осіб.

Сповнена такої рішучости, вона залишила в кабінеті слівце, що хотіла би поспілкуватися з доктором Мерріком, як тільки він повернеться після сніданку й короткого сну, який пообіцяв собі. Коли надійшла звістка, що молодий американський хірург вже в будівлі, Джулі пішла нагору, щоб зустрітися з ним. Він тепло привітався з нею, сказавши, що вона дуже старанна і, запропонував відлучитися і поспати кілька годин. Він подбає про те, щоб її відпустили негайно.

Вона похитала головою.

– Мені не хочеться спати. Я зачекаю до полудня. Доктор Ардмор розповів мені, що моя пацієнтка не має знати, хто її лікує. Тому я знову наклала пов’язку на очі. Я пояснила, що кілька годин їй не можна дивитися на яскраве світло. Сподіваюся, що не вчинила нічого поганого, пане.

– Ви дуже винахідливі, – промовив Боббі, намагаючись зобразити незворушність на лиці. – Можливо, я мушу ще про щось дізнатися, перш ніж зайду туди?

Вона зарум’яніла від щирої гордости.

– Так, пане. Якщо ви не заперечуєте, я сказала їй, що позаяк вона не розмовляє вільно італійською, то я перекладатиму всі розмови з вами. І цього ранку можна запросити доктора Донеллі, коли ви будете проводити огляд. Чи ви не заперечуєте?

– Міс Крейґ, – промовив врочисто Боббі, – ви марнуєте тут свій талант. Вам належить працювати в дипломатичній службі.

– Сподіваюся, що ви не смієтеся з мене, пане… Доктор Ардмор сказав, що вона не має знати – і я не бачу жодного иншого способу, як влаштувати це.

– Ви впоралися дуже добре, – зауважив Боббі. – Я помиюся і перевдягнуся в инший халат.

* * *

Гелен виповзала з етерного заціпеніння; з сьомої години