Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 1"

Навіть великий містифікатор XX століття — Йосиф Сталін, який усе вимірював масштабно, мільйонами: і вбитих, і загиблих від голоду, — навіть він 800-річчя Москви повелів відсвяткувати лише трудовими подвигами, вечірніми гуляннями і закладанням каменя на честь майбутнього пам'ятника Юрію Довгорукому.

Щоправда, товариш Сталін іще повелів відчеканити пам'ятну медаль на честь 800-річчя Москви і особливо заслужених заохотив цим знаком. Але, звісно, сталінським святкуванням було далеко до помпезних заходів пана Лужкова.

Кремлівський вождь побажав також відшукати в Києві останки Юрія Довгорукого та перепоховати їх на честь свята в центрі Москви. Яка грандіозна міфологічна акція могла б відбутися: нарешті-бо Юрія Довгорукого відняли б у «малоросів» і передали «великоросам». І не на папері, у брехливих «літописних зводах», а всерйоз, фізично. Але так уже сталося, що цей захід «не вигорів».

А Юрій Михайлович про останки й заїкатися не став. Не та людина. Де бачено, щоб московит — та просив у «малороса». Нонсенс! Московити з далекого XIII століття все брали, не спитавшись: як не хитрістю, то розбоєм. Так повелося. А звичок важко позбутися.

Не буду в цьому розділі особисто для Юрія Михайловича повторно описувати весь перебіг розбою, вчиненого московськими правителями за сотні років проти Твері, Новгорода, Києва, Пскова чи Казані. Про це розказано в попередніх розділах.

Прошу лише звернути увагу, що всі факти, які ми дослідили, взяті з історичних творів російських авторів. В оповіді дуже мало посилань на істориків інших держав, хоча ті більш критично й об'єктивно висловлювалися про розбій Московії за минулі сторіччя.

Повернімося, однак, до пана Лужкова.

Сподіваюся, читачі пам'ятають, як на першій стадії свого службового становлення московський управитель Юрій Михайлович Лужков на питання: так що ж нам робити з Україною, яка не віддає Росії Крим і Севастополь та ще й наполягає на розподілі Чорноморського флоту? — відповів виразно і конкретно: попередити, що Росія може застосувати силу!

Це була відповідь «майстрової людини, яка прийшла до влади з низів». Казав, що думав. Але етикету Юрій Михайлович навчився швидко, тож незабаром почав викладати ті ж думки зовсім іншими, «мудрими» словами.

«У Раді Федерації (Росії. — В. Б.) створено комітет, який готує це питання (відторгнення Криму від України. — В. Б.), підводить під майбутнє рішення юридичну базу… Так що я особисто не втрачаю віри в успіх. При цьому, звичайно, не повинно бути жодних «силових» рухів, братнє сусідство не може постраждати» [45, с. 3].

Як бачимо, і пан Лужков мітить до українців у «брати», не забуваючи при цьому потягти в «брата» «ласий шматок».

Ось такий — братуха!

Єдине, чим відрізняється Лужков від своїх однодумців-державників: Солженіцина, Жириновського, Глазунова та інших, — це відвертою напористістю і нахабністю.

Однак, навіть знаючи нахабність цієї людини, я спробую нагадати факти, які він свідомо замовчує або не знає, постійно повторюючи: «Севастополь — місто російської слави!».

Спочатку поговоримо про Крим.

Доводжу до відома Лужкова, що до XVIII століття ані нога московита, ані нога великороса в Криму «державно» не ступала. А якщо й побувала, то це була нога лише «васала» кримського хана. Пропоную Юрію Михайловичу ніколи не плутати ноги людей Русі з ногами «московитів» або «великоросів», які створили Московську державу. Ці ноги різні: одні — слов'янського етносу, інші — фіно-татарського.

Послухайте, пане Лужков, професора Московського університету другої половини XIX століття Сергія Михайловича Соловйова, який творив міфологію історії Російської імперії, але водночас виказував золоті крупинки істини, які дійшли до нас:

«Для якнайшвидшого і якомога вигіднішого підписання миру Петро хотів здивувати… турків (тобто влаштував блеф. — В. Б.); він відправив свого посланника Українцева в Константинополь на російському військовому кораблі «Крепость»… і хоча на сході справи йшли успішно, хоча там татарські орди (Ваші московські єдинокровні родичі. — В. Б.) з голосною назвою царств покорялися цареві Московському (зверніть увагу, в 1700 році цар ще був не російським, а лише — московським. — В. Б.), але на південь, у Кримську орду, і далі посилати поминки (данину! — В. Б.). Це посилання (данини. — В. Б.) припинилося, коли російський військовий корабель з'явився перед магометанським Стамбулом» [7, с. 502–503].

А сталася ця подія лише в 1700 році.

«18 серпня 1700 року в Москві спалений був «колосальний феєрверк»: цар Петро Олексійович святкував турецький мир, придбання Азова, кінець обов'язку посилати поминки (постійну данину! — В. Б.) в Крим» [7, с. 504].

Такі ось, Юрію Михайловичу, «калачі». Не Московія до 1700 року була господинею Криму, а Кримський хан отримував данину з Московії. І, як ви розумієте, «російською славою» поки що «не пахло». Ці факти забувати не варто. Врахуйте: російська історія, запустивши у своє «велике минуле» «доважок брехні», подібні факти намагалася замовчувати. Тому вам про істину необхідно постійно нагадувати.

Ще нагадаю московському градоначальникові, що після Прутського походу, який відбувся 1711 року, під особистим керівництвом Петра І, коли він побував у принизливому оточенні в турків та Кримського хана і лише за великі гроші був викуплений, а не відправлений у Стамбул, Москва втратила й Азов, і весь вигаданий блиск на Чорному морі. Понад ЗО тисяч трупів поклав Петро на берегах ріки Прут із 43-тисячної армії, яка була під його началом. І не варто, Юрію Михайловичу, забувати, що в оточенні біля ріки Прут під Новими Станилештами була повалена армія, яка два роки перед тим святкувала Полтавську перемогу. Полтавська битва на цьому принизливому тлі має зовсім інакший вигляд.

Добре, що бодай царя відкупили у турків!

Лише за Катерини II, в 1783 році, Крим було приєднано до Російської імперії.

Звертаю увагу: приєднано із корінним населенням — кримськими татарами, про існування яких постійно забувають.

А тепер, Юрію Михайловичу, згадаймо, чиї ж голови — життя — було покладено в Причорномор'ї. Адже вас просто зациклило: росіяни та росіяни!

Усім відомо: на півдні України в 1776–1799 роках діяло дві армії: українська і катеринославська, загальною чисельністю (у різні роки) від 60 до 160 тисяч осіб. Комплектувалися армії переважно вихідцями з південних губерній, включаючи нинішні області Воронезьку, Курську, Орловську, Білгородську, Чернігівську, Сумську, Київську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Запорізьку. Панові Лужкову не варто забувати, що перші чотири з названих областей у ті часи звалися Слобідською Україною, де проживали українці. Я навіть подавав виписку із ВРЕ, третє видання, панові Солженіцину, підтверджуючи цей факт. Повторювати не буду.

Отже, від Воронежа й