Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

Коли Радянський Союз приєднав Бессарабію та Північну Буковину в 1940 p., радянська преса звинувачувала румунів у гнобленні українців і молдаван та розпалювала ворожнечу між цими трьома групами населення. Вираз «румунські бояри» став лайливим, подібно до «польських пані» 75. Однак з молдаванами була складніша справа, тому що вони не прагнули до незалежності від Румунії, як українці із Західної України, що входила до складу Польщі.

У статті в «Правде» від 1 липня 1940 р. вказувалося, що населення Бессарабії та Буковини розмовляло російською та українською мовами та ненавиділо румунів. 4 липня 1940 р. «Правда» надрукувала свідчення одного солдата, який зустрів мешканця Буковини — росіянина. Цей селянин розповів, що поміщик втік до Румунії, залишивши тут таких людей, як він. З цієї статті можна зробити висновок, що населення Буковини було здебільшого російським і українським і що румунські бояри були чужими для цього регіону. У інших статтях описувалася жорстокість і терор румунських бояр. У редакційній статті «Известий» від 11 липня 1940 р. розповідалося про страждання молдавського народу під чоботом «румунських бояр і жандармів», які ставилися до молдавського населення з презирством, як до «рабів». Того самого дня «Правда» обурювалася «варварськими методами управління румунських окупантів». Румуни стали у пресі об’єктом лайок і образ. «Известия» від 25 липня 1940 р. насміхалися над тим, що факультети теології та агрономії Кишинівського університету розміщалися в одній будівлі, обидва мали свої церкви, і що факультет теології був більшим від факультету агрономії. 13 серпня 1940 р. «Правда» обговорювала зобов’язання Румунії «повернути» Болгарії Південну Добруджу. Через шість днів «Правда» повідомила своїх читачів, що до Бессарабії з Москви надіслано торговельного представника, а це вказувало на те, що має розпочатися економічна інтеграція Бессарабії до СРСР.

Антирумунська кампанія стала вщухати наприкінці липня 1940 р. Після цього щокілька тижнів з’являлася стаття із звинуваченнями румунських бояр і обуреннями їх експлуатацією молдавських селян. Коли на Радянський Союз напали нацисти, робилися спроби відділити керівників від народу: «Злочинна кліка румунських бандитів здала країну на поталу Гітлерові», — писали «Известия» 15 серпня 1941 р.

Період підтримки молдавського націоналізму був так само коротким, як і у випадку українського та білоруського націоналізму, і цю підтримку змінила русифікація. Навіть тоді, коли заявлялося про існування окремого молдавського народу, газети публікували статті про численних росіян, що проживали в Бессарабії. У статті в «Известиях» від 29 червня 1940 p. написано, що «Бессарабія — це давня російська територія, окупована румунами…. Вона була російською губернией…. Вона мала економічні зв’язки з рештою Росії». Ця стаття повідомляє, що перепис населення, проведений у 1897 p., показав, що українці, молдавани та росіяни становили 76 % від усього населення цього краю. Схоже, що ці статистичні дані наводилися для того, щоб виключити з числа жителів Бессарабії румунів. «Известия» від 6 липня 1940 р. повідомили, що Академія наук України організувала цикл лекцій про історію цього приєднаного регіону, що також є натяком на те, що право на цей край мають радше східні слов’яни, аніж румуни. У 1941 р. у статті в журналі «Советское государство и право» П. Толстой висловив думку, що румунські бояри намагалися «румунізувати» бессарабських селян подібно до того, як польські пани старалися полонізувати білоруських та українських селян. Толстой з гнівом використовує три слова: «румунізувати», «полонізувати» та «ополячити». Варто зазначити, що в статті, присвяченій «румунізації», він створив два дієслова із значенням «полонізувати» і задовольнився тільки одним зі значенням «румунізувати» 76.

Ця антирумунська кампанія повністю припинилася ще до закінчення війни. «Правда» від 14 вересня 1944 р. оголосила, що двома днями раніше Радянський Союз, Сполучені Штати Америки та Румунія підписали перемир’я і що Румунія погодилася виплатити Радянському Союзу репарації у розмірі 300 тисяч доларів. Газета писала, що цей «гіркий урок» повинен допомогти румунам зробити належні висновки про війну проти Радянського Союзу. Невдовзі, коли румуни перейшли на іншу сторону у війні, радянська преса перестала згадувати про румунських бояр. Справді, нові кордони в Трансільванії після Другої світової війни було встановлено на користь Румунії, а не Угорщини. Бессарабія залишилася в Радянському Союзі, а Румунія та Угорщина стали радянськими сателітами.

Отже, протягом 1939–1941 років націоналістична пропаганда відігравала в політиці Радянського Союзу дуже істотну роль. Радянські керманичі зверталися до почуттів національної ворожнечі столітньої давності і таким чином закріплювали її. Такі посередницькі зусилля зміцнювали становище росіян коштом інших національностей і були спрямовані на розпалювання національної ворожнечі в суспільствах, що перебували під радянським контролем. Ця політика, безперечно, була імперською за своєю природою. Практично кожна неросійська національна група у сформованій після Другої світової війни сфері радянського впливу в певний момент зазнавала нападок пропагандистських кампаній у пресі. Схоже, що російський націоналізм відіграв значну роль у леґітимізації радянських завоювань і створенні враження єдності в країнах, що потрапили під радянський контроль упродовж років дії пакту між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Незважаючи на образ монолітної радянської комуністичної системи, керівники партії використовували маніпуляції з національним питанням для інтеграції нових територіальних надбань. При цьому вони користувалися колоніальними методами царської російської імперії, яку вони начебто зруйнували та демонтували.

Важко точно оцінити наслідки російських пропагандистських кампаній 1939–1941 років за відсутності опитувань громадської думки та вільної преси. Однак є факти, які свідчать про те, що поведінка російськомовної армії, яка окупувала Східну та Центральну Європу, переслідуючи нацистських агресорів, котрі відступали до Німеччини, мала зв’язок із масованою неґативною пропагандою про території, через які проходила ця армія. Подальше прославляння в російській радянській пресі й літературі «великої вітчизняної війни» закріпило цю пам’ять і визначило її місце в російській імперській міфології. Отже, було ще раз підтверджено відносини структурного панування між російською мовою, темою і центром та неросійською периферією.

Хоча культурні та політичні сили, що діяли на контрольованих Росією територіях, підтримували культурні інтерпретації метрополії, а не периферії, це давало відчутні матеріальні переваги тільки еліті. Однак ці сили утримували західний світ від внесення Росії до свого дискурсу без попередньої участі і згоди Росії. Західним історикам і критикам було запропоновано успішну інтерпретацію Росією самої себе, яку вони великою мірою прийняли.

НАПИСАННЯ ІСТОРІЇ В ПОСТКОМУНІСТИЧНІЙ РОСІЇ

Хоча постколоніальний дискурс ґрунтується на серйозній модифікації (якщо не на свідомому відкиданні) епістемології Просвітництва, російський інтелектуальний дискурс не дав усвідомлення сумнівності власної епістемологічної бази, не кажучи вже про внесення до неї змін. Ніколи не вказувалося достатньо переконливо, що з усіх сфер культурної діяльності в Росії