Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Шлях лежав прямий — по  Ізюмській сакмі — на  Сальницю, невелику, але добре  відому  військовому люду,  купцям та мандрівникам річку, що  впадала з південного половецького  боку, якраз поряд високого кургану, в Донець, де здавна  існував брід,   перевіз і  де  колись Володимир Мономах ущент розгромив сильні половецькі полки.

З  нижнього Осколу Ігор  послав Яня  з  копієм гриднівсторожових наперед, щоб  розвідати брід через  Донець і прилеглий до нього степ  на  половецькому боці.

Увечері восьмого травня  русичі підійшли  до  Сальниці і  стали на  нічліг за  горбом, який приховував їх  від  половецьких спостерігачів, коли б  вони зачаїлися на  високому Ізюмському кургані. Багать не  розпалювали, шуму  не  здіймали.

Увесь   день   дев’ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді  Дінця та його  мілководних обрічків, одяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби  та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі  коней. А біля  похідного  Ігоревого намету, що  стояв на  зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на  боярську думу.  Обмірковували, як  краще і в якому порядку перебродити Донець, куди  скерувати перший удар  — понад узбережжям Дінця на  нижню  течію Тору, де  були кочовища Кончака, чи поза  Сюурлієм на верхів’я Тору, а чи повернути на  захід  у тил  орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було  ближче, повертатися додому?

Всі  сиділи кружка, просто на  траві. Перед кожним на простелених рушниках — сухарі, солонина, цибуля, часник, дерев’яні чаші   з  джерельною водою. Каші чи  кулешу не варили, щоб  не  виявити себе  димами багать.

Розмова велась без поспіху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що  останнє слово все  одно буде  за князем.

Воєвода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний,  з бистрими, трохи   розкосими очима, які  він  успадкував  від матері-ковуйки, гаркавив:

— Княже, бгатіє!  А повегнімо на  Огіль  та вдагимо тамтешніх половців! Вони нас  не ждуть, і ми їх легко поколошматимо, а звідти нам  пгяма догога додому — через  Ворсклу та Псло...

Тисяцький Рагуїл  був іншої думки.

— Щоб ударити на  орільських половців, не  треба  було йти  аж до Осколу, а повернути поза  Ворсклою на  південь і Муравським шляхом досягнути Орелі. По-моєму,  нам  слід від  Ізюмського кургану піти  прямо на  Сюурлій, де  весною паші для  коней та  скоту невпрогорт і  де  зараз, напевно, кочує яка-небудь орда.  Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари — і цим  же Ізюмським шляхом назад!

Молоді князі Святослав та Володимир, двоюрідні брати, пошепталися між  собою, і промовляти став  Святослав:

— Князі і  дружино, знаючі люди кажуть, що  до  Тору звідси п’ятдесят верст, а  на  Торі, як  відомо, кочовище  і стійбище самого Кончака. То  чому  б,  коли ми  вже  тут,  не погромити його? А заодно і половецькі городки-зимівники, що  стоять, як  кажуть, між  Ізюм-курганом і  Тором... Тут і здобич була  б багатша, і слава  більша!

Бояри  загули, зважуючи, куди   краще  направити  удар. Про грізне знамення,  що   явилося їм  на  Дінці, всі  ніби призабули, а якщо хтось  і пам’ятав, то не  наважувався згадувати.

Думки розділилися.

Мовчали тільки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод   знав, що  ось-ось повернеться з  розвідки Янь  і тоді все  буде  ясно, що  робити, куди  йти, а  до  того  краще послухати інших  — адже   серед   багатьох слів  завжди можна впіймати кілька розумних. Тому  розстебнув сорочку і, прислухаючись до  розмов,  підставив свої   широкі груди   приємній  прохолоді, яку   приносив з  річки легкий вітерець. А Славута сидів  одинаком під  вербою і не  встрявав у розмову, бо  відчував себе   тільки гостем в  Ігоревім  війську.

Якщо Ігор   побажає почути його   думку, — а  не  побажати цього він  не  міг,  — тоді  і він  мовить.

Ігор  побажав. Вислухавши всіх,  він  повернувся до  Славути.

— Учителю, а що  ти скажеш?

Гомін відразу влігся. Славуту знали не  тільки як  учителя — князевого наставника, коли той  був отроком, як  великого  книжника, а й як  досвідченого воїна, мудрого радника і ще  більше — як  уславленого співця.

Славута підвівся, щоб  усі його  чули, розправив сиву  бороду.

— Моя  думка  така.  Щоб зариватися глибоко в Половецький  степ, сил  у нас  недостатньо. Тому  швидкість і несподіваність удару — запорука нашого успіху. Я знаю, що за верст тридцять звідси, між  річками Сюурлієм і Каялою, є  гарні випаси і місця для  кочовищ. Не  думаю, щоб  цієї  весни там нікого не  було.  Там  напевне стоять вежі  якоїсь орди. Якщо нам   пощастить непомітно підійти до  неї,   то  ми  візьмемо великий полон, захопимо коней, худобу  і швидко повернемося назад.

— Як  же це  зробити?

— Туди  треба  йти  не  вдень, а вночі, щоб  ми  звалилися на  половців, як  сніг  серед  літа!

— Уночі?  По   чужій   землі?  —  почулися  тривожні  голоси.

Славута розвів руками.

— Я ж казав уже, що знаю  ці місця, як свої п’ять  пальців, і  проведу вас  туди  навіть з зав’язаними очима. Ми  підемо понад берегом річки Ташлик, тобто  Кам’янки по-нашому, і  в  нас  буде  вдосталь води. Ми  матимемо час  погодувати коней тими запасами вівса, що  в нас  іще  лишилися, і вранці,  зі  свіжими силами, нагрянемо на  кочовища по  обидва береги Сюурлію! Якщо нам  пощастить удень  розбити половців,   ми  вночі повернемося знову сюди, за  Донець, і  нам звідси відкриється безпечна дорога на  Русь!..

— Їде  Янь!  — раптом вигукнув князь Володимир Ігоревич.  Усі  миттю схопилися на  ноги. Що   скажуть вивідачі?

Понад обрічком у супроводі кількох вершників мчав  Янь Рагуїлович. На  вітрі  розвівався його  золотисто-пшеничний кучерявий чуб.

Залишивши своїх  супутників на березі річки, він швидко піднявся на  узвишшя, до  князівського намету. Бояри розступилися, впускаючи його  в коло.

Ігор  ступив крок назустріч.

— Ну  що?  З чим  приїхав? — спитав нетерпляче.

Янь  був стомлений і несподівано для  всіх  серйозний.

— Княже, ми  далеченько проїхали в степ.  Спочатку нікого  не  зустріли і вже  думали повертати назад, аж  раптом, визирнувши з-за  горба, я побачив половецьких ратників із зброєю — вони об’їздили, мов  сторожа, всю  околію...

— Помітили вас?

— Ні. Але здалося мені, що вони чимось стривожені і ведуть пильну охорону шляхів...

— Невже щось пронюхали про  нас? Янь  здвигнув плечима.

— Княже, або треба  їхати  швидко туди і напасти на них, або  повертатися додому, бо,  мабуть, не  наш  це  є час!

Ігор  випрямився, обвів  бистрим поглядом князів і гордо сказав:

— Якщо ми  повернемося додому не  бившись, то сором