Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

от він обмірковує. Становище його безнадійне, бо теза про те, що з цієї тюрми, немає виходу, занадто переконлива й реальна. Айе це його не турбує, його турбує інше. Для нього боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли він говорив тоді свої слова Давидові, він говорив їх не марно, а з самої глибини душі, з самих основ свого світорозуміння… І от в першім турі він переміг. Але що буде далі? Ясним є, що слідчі хотять зробити голосну справу, хотять зліпити організацію великого масштабу, сподіваючись поробити на тому кар’єру. І в цьому зацікавлена низка осіб, в тім числі, може, й все керівництво цього обласного управління. І вони до цієї мети йтимуть неухильно, схотять за всяку ціну вжити для цього Андрія з найбільшим ефектом. Як розвиватимуться події далі? Що вони будуть робити? Само зрозуміло, що вони не зупиняться ні перед чим. Само зрозуміло, що, не добившись наслідків всіма попередніми методами, вони доберуть інших. У них там груба течка «діла», чимсь напакована. Мабуть, вони стануть на шлях провокації, фальшування підтасовування, використання «очкарів», тобто підставних свідків, спеціально натренованих для цього. Вони мають робити справу…

Раптом Андрієві приходить в голову, що, називаючи різних знайомих, слідчий весь час обминав деякі імена, які, здавалось, він мусив би називати в першу чергу. Так, він обминав ім’я… Катерини, Чого він обминав ім’я Катерини?.. Під серцем тоскно щемить, він пригадує з усієї давнішої практики, що слідчі, як правило, уперто обминають імена провокаторів, щоб їх не здемаскувати… А так само обминають тих, хто дійсно вмішаний, до справи, щоб не зорієнтувати свою жертву і не дати їй змоги виробити план оборони. Тримати весь час жертву в стані незорієнтованості, в стані внутрішньої паніки — це основа тактики слідчих. А ось жертва пуститься берега з відчаю й в сліпому шуканні порятунку видасть все те, чого слідчі не знають, що їм невідоме, але потрібне. Але…. Знову «але». Якщо це правда, то тоді чому слідчий назвав імена братів?! Якщо ж котрийсь із них зрадив… Значить, це припущення не вірне. Не вірне в першому разі, цебто, що слідчий обминає імена (слово «провокаторів» не повертається в Андрієвій голові по відношенню до своїх братів та Катерини і він тільки зітхає), бо інакше б він мусив мовчати. Не вірне і в другому разі, бо коли слідчий обминає імена спільників, то він би не мусив називати імена братів. Але стій! — ці дві речі виключають же одна одну! (По нервах іде гаряча хвиля). Якщо хтось із братів дійсно зрадив його, то тоді слідчий ні в якому разі не мусив називати їхніх імен!! — Андрій хапається за цю думку й не хоче з нею розлучитись. Він діходить висновку, що вірнішім буде таке: слідчим хоче, щоб Андрій завербував до організації своїх братів, бо тоді допіру буде організація мати справді солідний, військовий вигляд! Помалу, по довгому роздумуванні Андрієві починає здаватися, що в цім установі взагалі немає логіки, яку б він міг зрозуміти й устійнити. Немає ніякої закономірності. Тут якась окрема, чортяча логіка, нелогічна логіка, і згідно з тією нелогічною логікою тут все можливе… В кожному разі він не мусить поспішати робити поквапливі висновки… Принаймні він чув десь, що стукачів і сексотів теж тут не щадять і, коли це вигідно, «вербують» їх, саджають, б’ють, розстрілюють або засилають без жодних сентиментів. Навіть більше! — тут діє принцип, як ніде, — «мурин зробив своє діло — мурин може йти геть». Тому всякі свідки, які знають механіку цієї «фабрики–кухні», небажані, їх невигідно залишати живими, й тому їх, з правила, знищують після використання… Отже… Коло обертається до початку, до вихідної точки, піддаючи раптом пояснення, чому саме слідчий називає імена братів і домагається їхньої вербовки… Рятуючись від цієї болючої й страшної думки, Андрій пригадує, як слідчий робив натяки на «солідних людей», і думає, що ці натяки саме його братів і не стосувалися, це він сам вигадав… Після довгих міркувань, припущень, тривожних здогадів Андрій нарешті приходить до твердого висновку, що він нічого не знає і що він мусить намагатися все взнати, але не вигадувати самому, пустившись берега. Адже він ще не бачив жодних документів. А слова й шантажування — це метода, й тут треба бути на все приготованим. Не датись заплутати себе, а надто не заплутатись самому. Спокій. Нічого не може бути страшнішого, не може бути згубнішого, як моральна паніка. Звідки знати, як поснована ціла інтрига, й чого слідчі кінець–кінцем хочуть, і що їм ще прийде в голову, і яке буде місце окремих людей в цьому, і де початок всієї справи, а де буде її кінець?

Дійшовши цього висновку, Андрій зробив тверду постанову:

Добиватися згідно з законом за всяку ціну обізнання з матеріалами «діла». Добиватися згідно з законом очних ставок з усіма тими, хто свідчив, а чи буде свідчити на нього. У висліді — справа буде до кінця ясна і він знатиме, що йому робити.

Зробивши цю постанову, Андрій посміхнувся про себе:

Який ти все–таки дурень! Так, ніби те все від тебе залежить! Коли ж методика слідства зовсім інша й не на те направлена, щоб ти міг боронитися. Логіка, яка тут існує, і про яку тебе так добре «поінформовано», геть виключає все вище ухвалене!

Після того, зітхнувши, Андрій облишив Сізіфову працю й більше до неї не повертався. Життя йому готує багато несподіванок, але передбачити їх, як і виключити, поза його волею. Він лишає собі віру в те, в що вірить, а решта може бути собі, як хоче. Головне — не дати ту віру погасити. Якщо ж вони всі її погасять… Якщо погасять…

Але от саме цього й не може бути!

Ось саме це й є головне.

Решта — єрунда все.

І перекресливши так безнадійне гарцювання думки навколо проблеми слідства, як того нічного мотиля навколо пухиря в стелі камери 49–ї, Андрій переходить до іншого. Він переключає свої думки зовсім на інше. Він їх переводить, як переводять поїзд з одних рейок на інші, — виводить з тупика на широкий простір і пускає по квітучій долині мрій… Нехай іде…

Холодні стіни карцеру лишилися самі по собі. Їх не існує. Існує інше. Сліпуче в своїй реальності, до болю чітке, животрепетне, як саме життя. Ні, більше, — як життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так… І життя