Читати книгу - "Вогнем і мечем"

у всіх зазначених містах жодного суденця не виявили, бо, як уже було сказано, половину їх коронний гетьман давно для Кречовського й Барабаша вилучив, решту ж збунтована правобережна чернь, побоюючись князя, знищила. Проте пан Володийовський, нашвидкуруч велівши збити з колод пліт, самотужки досяг правого берега. Там він піймав душ із п’ятнадцять козаків, яких і поставив перед князем. Од них князь довідався про страхітливе розповсюдження бунту і жахливі наслідки, яким корсунська поразка вже зробилася причиною. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт поширювався, як повінь, коли вона котиться по рівнині: й моргнути не встигнеш – усе більш неозорі простори заливає. Шляхта відбивалася по замках і фортечках, багато з яких уже було захоплено козаками.

Хмельницький збільшував свої сили з кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його війська у двісті тисяч людей, але через кілька днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він усе ще стояв у Корсуні та, користуючись перепочинком, приводив своє незліченне воїнство до ладу. Він розділив чернь на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорізьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії воювати навколишні замки. Взявши все це до уваги, князь Ярема зрозумів, що через відсутність човнів, спорудження яких для шеститисячної армії забрало б декілька тижнів, і з огляду на міць противника, що буйно і понад усяку міру множилася, можливість переправитися через Дніпро в тій місцевості, де він перебував зараз, відсутня. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник Олександр Замойський, пан Володийовський і Вурцель трималися думки рушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, звідти ж іти на Любеч і тільки там переправитися до Брагина. Це був шлях довгий і небезпечний, бо за чернігівськими лісами він пролягав до Брагина через величезні трясовини, де й піхоті нелегко було пройти, а що ж тоді говорити про важку кавалерію, обоз та артилерію! Проте порада князю сподобалася, і він побажав лише перед довгою цією і, як він вважав, безповоротною дорогою тут і там на Задніпров’ї своєму з’явитися, щоб до негайного повстання не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у людській пам’яті залишити, щоби за його відсутності пам’ять ця стала охоронницею краю і захисницею всім тим, хто не зміг піти з армією. Крім того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрауціммер, увесь двір та деякі регіменти, а саме піхота, залишалися ще в Лубнах; отож вирішив князь вирушити на останнє прощання в Лубни.

Військо виступило того ж дня, а попереду – пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були всі без винятку русини, але, звиклі до дисципліни і на регулярних жовнірів перетворені, вірністю решту корогов переважали. Подекуди, щоправда, вже з’явилися бунтівні зграї, що грабували як маєтки, так і селян. Бунтівників цих чимало по дорозі було розгромлено і посаджено на палі. Та холопи поки що ніде не повстали. Уми кипіли, вогонь палав у мужицьких очах і душах; таємно озброюючись, мужва втікала за Дніпро. Одначе страх поки що стримував жадобу крові та вбивств. Тим часом лише поганими прикметами на майбутнє можна було визнати те, що навіть у селах, де селяни поки що не подалися до Хмеля, вони розбігалися при підході княжого війська, ніби побоюючись, що страшний князь прочитає в їхніх очах усе, що приховано лежало на їхній совісті, й покарає, щоб надалі не кортіло. Карав же він лише там, де найменшу ознаку бунту виявляв, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав нестримну, то карав безжально і безпощадно. Можна сказати, що обабіч Дніпра блукали тоді два привиди: один – для шляхти – Хмельницький, другий – для простолюддя, що збунтувалося, – князь Ярема. Точилися розмови, що, коли ці двоє зіштовхнуться, сонце, слід гадати, затьмариться й води по всіх ріках кривавими зробляться. Та швидкого зіткнення не очікувалося, бо цей Хмельницький, переможець біля Жовтих Вод, переможець при Корсуні, Хмельницький, який дощенту розбив коронне військо, захопив у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч бійців, просто кажучи, боявся цього володільника з Лубен, який мав намір шукати його за Дніпром. Княже військо щойно перейшло Сліпород, а сам князь спинився на відпочинок у Филипові, коли йому повідомили, що від Хмельницького з листом і проханням вислухати з’явилися посланці. Князь звелів їх негайно привести. І ось шестеро запоріжців увійшли до підстаростиного дворика, де стояв князь, і ввійшли доволі незалежно, особливо старший, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і свіжим полковницьким званням. Одначе варто було їм побачити лице князя, як охопив їх одразу страх такий великий, що, впавши до княжих ніг, не сміли посланці і слова мовити.

Князь, який сидів ув оточенні найпершого лицарства, звелів їм підвестися й запитав, із чим прибули.

– Із листом од гетьмана, – відповів Сухорука.

Князь пильно подивився на козака і спокійно сказав, натискаючи на кожне слово:

– Від злодія, мерзотника й розбійника, не від гетьмана!

Запоріжці зблідли, а вірніше сказати, посиніли і, похнюпившись, мовчки тупцювалися коло дверей.

Князь звелів панові Маскевичу взяти від них послання та прочитати.

Лист був смиренним. У Хмельницькому хоч і після Корсуня, та лисиця взяла гору над левом, а змія над орлом, оскільки він не забував, що пише до Вишневецького.[98] Чи то він запобігав, аби збити з пантелику і тим вірніше вкусити, але запобігав він явно. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, що гетьманам просто приключилася зрадливість фортуни і що цьому не він, не Хмельницький, причиною, а зла доля і утиски, від яких на Украйні козаки потерпають. Одначе ж князя він просить, аби той не вдавався в тугу, а зволив йому вибачити, за що він назавжди залишиться покірним і смиренним княжим слугою, а щоби княжу милість для посланців своїх знайти й од люті княжого гніву вберегти їх, він повідомив, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі схоплено, відпускає цілим і неушкодженим.

Тут ішли скарги на норовливість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя взяти відмовився, чим гідність гетьманську та всього Війська Запорізького вельми не пошанував.

Цій саме гордині та нехтуванню, що їх постійно терпіли козаки від ляхів, приписував Хмельницький усе, що сталося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Завершувався лист запевненнями в жалкуванні, у вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися слухняним слугою, княжій волі покірним.

Слухаючи послання, самі посланці дивувалися, бо, що міститься в листі, не знали, вважаючи, що скоріше