Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А сучасні їхні вчинки?
— Сучасні — вже факт. Ну, вставайте вже, хлопці. Час. Ми попрощалися з експедицією і почали спускатися з городища.
Мовчали, та й не хотілося більше говорити після пережитого і передуманого сьогодні.
— А все ж таки без твоєї голови їм важко б прийшлося, — сказав Хилинський, поклавши долоню мені на плече. — Без розшифрування того тайнопису.
— Без першої тривоги, яку зчинив бідолаха Мар'ян.
— Тепер вони довідаються. Тепер легше.
Місяць, що почав уже заходити, заливав костьол пронизливим і безмежно журливим світлом, робив чорне громаддя замку менш громіздким. Він здавався вже в цьому світлі і не таким чорним, а ніби відливав трохи блакиттю.
— Пройдемо через замковий двір, — несподівано сказав я.
— Це навіщо? — спитав Мультан.
— А раптом дама з ченцем…
— Ти що, в дурниці оті віриш? — здивувався Щука.
— Вірю, не вірю, але через це не зможу я поїхати звідси зовсім заспокоєний. Не може бути, знаю. Але ж я сам бачив.
— Ходімо, — дуже тихо сказав Хилинський.
Я знав, що тільки в нього не було скептичного недовір'я (як у Щуки, Велінця і Шаблики), поетичної здатності вірити, яка сильніша за бажання вірити у неймовірне (як у Змоги-теля), і забобонної віри Мультана й Вечірки («Цілком можливо. Янкові Телюку одного разу привиділося, та і я щось таке бачив»).
Тільки в нього було не зіпсоване ніякими іншими міркуваннями і обставинами просте довір'я до мене. Довір'я, яке перш за все прагнуло перевірити, а що там робиться насправді.
Довір'я, яке і є фундаментом усякого наукового і ненаукового поступу. Того довір'я, яке не дозволило Марину Гетальдичу кепкувати з дослідів Марка Антонія де Домініса над лінзами і геометричною оптикою, а Галілею не дозволило узяти під сумнів наукову сумлінність обох (аж до розгадки ними таємниці «божого моста», «брами нового світу», веселки), продовжити їхні досліди і, зрештою, створити і вдосконалити телескоп[63].
Цей вірив і знав: якщо я так кажу, то «щось напевне було, а от що — треба помацати».
Наша компанія, що якраз входила в темний тунель брамної арки, збоку, видно, дуже нагадувала «Нічний дозор» Рембрандта. Такі собі нащадки кощавих гезів, трохи гладкуваті городяни з претензією на войовничість і мужність (це для красунь, які дивляться на них крізь щілини у віконницях).
Двір, залитий світлом, темні галереї для прогулянок на протилежному до входу його боці, важке громаддя веж дуже зменшили цю войовничість, змусили всіх замовкнути і рухатися все повільніше, а потім і взагалі зупинитися. Тільки Щука, зачепивши якусь бляшанку, чортихнувся:
— Ну, доведеться взяти за барки Ольшанського, теперішнього, звичайно, що він таке паскудство тут розвів.
Накласти на нього, чорта, штраф. І не з колгоспної кишені, а з власної. Тоді заспіває.
Решта стояли мовчки. Нічого не відбувалося.
— Ну, де ж тут твої «привиди»? — з гумором запитав старшина Велінець.
Я глянув на годинника і підвів очі в небо.
— Якщо я маю рацію — повинні дочекатися, не сьогодні, то завтра.
— До завтра чекати? — запитав він. — Ось чоловік, який, з його терпінням, помилку зробив, не пішов працювати до нас.
— Пішов майже, — буркнув я. — Нічого доброго з цього не вийшло.
— Скільки ще чекати? — Це вже Вечірка.
— А я нікого не змушую чекати, Миколо Чесевичу.
Хилинський мовчки доторкнувся до мого ліктя.
— Повинно бути ось-ось. Якщо я не помиляюся, — пошепки відповів я.
— Он, — майже просвнстів горлом Мультан, — он замаячіло щось.
На лівому боці галереї справді ніби щось з'явилося, заворушилося. А потім з'явилися і майже непомітно для ока попливли праворуч дві невиразні тіні: темна і світліша.
— Вони, — здавленим голосом сказав Хилинський.
Це справді дивувало й вражало і могло мало не до смерті налякати непідготовленого.
Пливуть… Пливуть. Залитий фантастичним, примарним світлом двір. Дві світлі кам'яні стіни й вежі, що в цьому світлі набули кольору обгорілого і запорошеного чавуну. І дві чорні стіни, і особливо масно-чорна темрява на галереї, і в цій темряві рухаються два привиди. Світла постать, темна, і відділяє їх від решти темряви вузька смужка світла.
— Не рухайтеся!
Я кинувся майже бігом до правого входу на галерею для прогулянок, збіг по ньому і рушив назустріч невиразно-тьмяним примарам. Ближче… Ближче. І раптом вони зникли. Тут-таки, біля мене. Не примари і не привиди, просто дві плями, що перетворилися на невидимок.
— Вони зникли, — долетів з двору голос Щуки. — Але ти, ти освітлений, Антоне.
Я підвів голову і завмер, мало не осліплений. Від дзвіниці костьолу, від диску дзиґарів, падав прямо мені на тіло та обличчя, бив у очі сніп різкого яскраво-блакитного світла.
— Сюди! Швидше.
Я почув тупіт ніг. За хвилину всі люди вже були на галереї.
— Гляньте! Он! — показав я.
— Що таке? — Засліплений Щука кліпав очима. — Що це таке?
— Я здогадуюсь, що це таке, — кинув Хилинський.
— Годинник, — сказав я, — справжні, старомодні, стародавні дзиґарі. Тільки один тут тип помилився. Нерухомий «денний» годинник з рухомими стрілками, і рухомий, більший циферблат «місячного». Він за нерухомим денним. І він крутиться, хоч і безладно, бо не до кінця відремонтований. А під ним нерухома стрілка… І рухомі постаті «світів».
— То що? — запитав Мультан.
— Органіст і ксьондз казали мені, що там для невідомої мети система потужних дзеркальних рефлекторів… Ну от, у певні дні промінь місяця потрапляє на них. І от іде по галереї темна тінь, від нерухомої стрілки, а за нею світла «тінь», відбиток од рефлектора.
— От і все, — сказав Вечірка. — Баєчки. Запала важка пауза.
— Дурень ти, — сказав йому пригнічений Змогитель і потім кинув мені: — І ти не кращий. І надало ж тобі таку казку, таку красу на друзки розколошматити. Потрібне воно було комусь, твоє тлумачення.
Я й сам шкодував, що побачив і дав побачити іншим ще в одному явищі паршивий наш реалізм.
Розділ IX
Цинізм, смертна кара за смерть однієї душі з трьох і свята велич одного осквернителя праху
Ми нарешті підважили одну з плит «під кораблем». Було це наступного дня після нападу на мене. Допомагати прийшли всі вчорашні, та ще приплентався ксьондз. У поношеному цивільному одязі і з киркою в руці, що, як не дивно, йому пасувало, цій дивній людині.
І тут сталася перша розбіжність з одним з моїх нічних страхіть. Під плитою не було отвору, він був засипаний, навіть забитий уламками цегли, каміння, щебінкою і…. дрібними бетонними брилами з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний замок Ольшанський», після закриття браузера.