Читати книгу - "Вигнання з раю"

На механізаторський стан вкотився новенький «Москвич» Несвіжого, не зупинився коло весільного (тепер уже ясно, що весільного!) навісу, мало не збив Петра Безтурботного, який зраділо кинувся назустріч (уже встиг після церемонії в сільраді випити, закусити, перевдягтися й знов порядкувати тут), потицявся туди й сюди, поки Рекордист Іванович назирив механізаторів, які обідали, й попровадив машину просто до них.

З машини виліз молодий, вивів поштиво молоду в білому довгому платті, обоє вони підійшли до спантеличених (коли й не отетерілих) механізаторів, вклонилися до самої землі, щось стали говорити, тоді Котя, беручи від Івана Безтурботного тверді білі картки, знову ж таки з поклоном вручила їх у такій черговості: Гриші, Самусю, Педану.

Ось тут Гриша, який не розібрав жодного слова з мовленого молодими, бо мав суцільне гудіння в голові, побачив нарешті оте «з доброї волі й великого кохання», в скаламучену атмосферу його свідомості вдерся весь глумливий трагізм самого факту запрошення його на весілля, хлопець звів на зрадливу дівчину змучені свої очі і дивився так тяжко, пильно й довго, що за цей час можна було б виголосити один з відомих монологів найвідомішого шекспірівського героя: «Такий ваш вчинок, що і рум’янець скромності поганить, цноту лукавством зве, зриває рожу з ясного чола чистого кохання й болячку садить; обертає шлюбні обітниці на клятви картяра; такий ваш вчинок, що із тіла шлюбу виймає душу й робить жужмом слів святий обряд; стидом палає небо, лице землі в скорботі про той вчинок так засмутилось, мов напередодні страшного суду».

Такі слова мала б прочитати Котя в Гришиному погляді, але Безтурботний так натурчав їй вуха віршами, що читати в поглядах вона геть розучилася, а вміла й могла тільки слухати, чути — і тільки свого Івана. Та й у Гриші високий трагізм пробився в погляді тільки на короткий час і тільки для того, щоб негайно запанувала в його душі ще вища, вільніша й благородніша людяність. Він усміхнувся. Так, так, усміхнувся! Гнав од себе всі трагедії, лиха й розпуку, прощався з коханням сміючись. Коли Ромео запалав любов’ю до Джульєтти, це ще була комедія, а не трагедія. Гриша хотів показати, що він утримується на тій першій стадії. Він усміхнувся до молодих і спокійно промовив:

— Дякую вам за таке дороге для мене запрошення.

«Ах, кожен дюйм — король!» — вигукнув король Лір, маючи намір похвалити свою винятковість, а насправді похваливши Гришу Левенця, що появився на світ через кількасот років як справжній і законний носій усіх найвищих людських гідностей. Бо справді ж — колгоспний молодий комбайнер у хвилину найтяжчих випробувань спромігся на висловлювання майже королівське, так ніби були перед ним не Котя та Іван, а Трістан і Ізольда, Пірам і Тісьба, Лейлі і Меджнун, Ромео і Джульєтта або принаймні Наталка і Петро.

Слідом за Гришею так само у високому стилі подякували молодим Самусь і Педан, після чого молоді, вражені величчю духу Гриші Левенця, мерщій забралися у «Москвич» і покотили далі розвозити свої запрошення, а в механізаторів настало те, що Арістотель називав «катарсісом», попросту кажучи, всі три відпустили гальма, Педан, поглядаючи то на Самуся, то на Гришу, реготав, Самусь індичився і повторював: «Усе правильно. Просять, то й підемо. А чого ж? Усе правильно». А Левенець уже не всміхався і не виказував величі душі, а нагадував тренера футбольної команди, яка програла суперкубок. У трагедії, яка розігрувалася перед Гришиним уявним поглядом, роль суперкубка відводилася Коті, а зловісна роль капітана ворожої команди — Іванові Безтурботному. Ось цей чубатий, мордатий хлопець підіймає над головешкою коштовний трофей і робить почесне коло по стадіону життя, а він, Гриша Левенець, приречений тільки поблимкувати на нього жадливо й гірко.

— Не піду! — вигукнув він і тупнув ногою. — Не піду нізащо!

— Все правильно, — засміявся Самусь. — Тут тобі густиме свайба, а ти коло неї ладнатимеш свій комбайн? Так?

— Знайду собі роботу. Комбайн уже наладнаний. Заберу й комбайн звідси… Щоб і духу…

— Та будь вище, Гришо, — спокійно порадив Самусь.

— А я й так вище!

— Плюнь ти на цю Щусівну! Ще сотню таких і розтаких знайдеш!

Гриша мовчав. Плювати на Котю? Ні, ні. Навіть після всього, що сталося, він не зможе.

— Дуж-же ти сильно парка парив, Гришар, — почмихав Самусь. — А поквапливість потрібна в косовиці, а не з дівчатами. Тепер переживай виробничу травму. Все правильно.

Так ніби він сам не переживав. А може, твердошкірому Самусеві й справді не дошкулило?

69

В день весілля таке враження склалося у всіх. Гриша не зміг себе перебороти, зранку напросився возити трактором зелену масу на силосування, а Самусь возсідав серед найпочесніших гостей, виголошував тости, кричав «Гірко!», розпатякував за десятьох, пив за двадцятьох і так тримався півдня, а тоді все ж таки скис, підсів до кам’яноломського водія КрАЗа, вмогоричив, запаморочив, умовив того дати йому свого десятитонного самоскида «зробити пару ходок» по силосну масу, бо, мовляв, у колгоспі прорив, осідлав велетенську машину і в грюкоті заліза, у ревінні потужного двигуна об’явився на полі, де Безкоровайний косив силосним комбайном високу, як ліс, кормову кукурудзу. Гриша саме повернувся з порожнім причепом і готувався прилаштуватися на ходу до комбайнового шнека, як на нього налетіло залізне страховисько, погрожуючи розтрощити, увігнати в землю, затерти всі сліди, сигналячи, ревучи мотором, вимагаючи пропустити поза чергою, пропустити й допустити. В кабіні страховиська вивищувався зблідлий од випивки Самусь і безмовно лаявся, погрозливо ворушив щелепами, лупав величезними своїми бульками! Гриша зупинив трактор і побіг просто на Самусеву машину. Безкоровайний теж зупинив комбайн і приєднався до Гриші. Самусь загальмував, одчинив дверцята КрАЗа, тримаючись за кермо, висів над головами Безкоровайного й Левенця.

— З-завантаж-жуй! — проварнякав він, насилу повертаючи язик. — І в-вс-се пр-равильно!

Гриша безпорадно позирнув на Безкоровайного.

— Чи він здурів — сипати масу в такий самоскидюгу? Де ти взяв машину? — гукнув він Самусеві.

— Наг-годую їх з-зеленою мас-сою! — зареготав Самусь. — Привезу й сип-сип-пону! Вс-се прав-вильно! З-завантаж…

— Шнек короткий, — спокійно сказав йому Безкоровайний. — Та й не дав би я тобі розтрушувати добро по всьому степу. А машину одведи. Гришо, може, ти одведеш? Бо він же готов!

Гриша стрибнув до кабіни. Самусь висів на кермі блідий, розслаблений, незвично добрий.

— Пусти! — звелів Левенець. — Сунься!

Самусь зачепив рукою Гришу за шию.

— Ти мен-не хочеш?.. Вс-се пр-рав… Ми з тобою з-зелену вулиц-цю… А т-тоді с-вайб-бу… зас-сиплемо… вс-сіх… Кр-рассот-та!

Красоти в усьому цьому було не дуже багато. Ще сподівався Гриша, що дотарабанить Самуся з його позиченим КрАЗом до