Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Так за Україну може вмерти не кожен!

1. Дмитро Вишневецький

Вороги, які сотні років окуповували нашу землю, робили все, аби позбавити українців національної пам’яті. Тому ми не мали права на своїх національних героїв. Нашими звитяжцями мали бути не лицарі-козаки, а прості сільчуки, свинопаси, гречкосії. Зверніть увагу, російські шовіністи академіка Тараса Григоровича Шевченка досі подають світові як звичайного сільського діда. В той час, як своїх художників, музикантів та поетів зображають у найкращих рисах свого часу. Тому й не дивно, що українські хлопці та дівчата, потрапляючи до міста (так триває майже 150 років), зразу ж починають «цвенькати» російською мовою, соромлячись свого походження. Імперія знала, що робила.

Сьогодні насамперед треба впливати на міське населення, повертати його до роду-племені.

Та повернімося до славного українського лицаря Дмитра Вишневецького. Ось що пишуть про великий князівський рід Вишневецьких сучасні історики:

«Князі Вишневецькі, чиїм гніздом було м. Вишневець на півдні Волині (тепер у Тернопільській області), на власній генеалогії зналися досить туманно. Знадобилося багато дискусій істориків другої половини XIX — початку XX ст., аби майже напевно з’ясувати, що початки роду сягають великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича, а точніше — його сина, новгород-сіверського князя Корибута (Дмитра)» [65, с. 76].

Нам варто розуміти одну просту, але надто важливу річ. Або ми дотримуємося тези литовського князя Гедиміна, що він (і його нащадки) «не чіпали старовини», а це означає: або залишалися старі закони, стара мова, старі відносини на Русі (Галичина, Київщина та Волинь), або литовські князі що бажали, те й робили. У кожному з обох випадків мають бути цілком інші взаємини між литовськими і руськими (українськими) князями та людьми. Не маємо права говорити, що «старовини не чіпаємо» і в той же час повсюдно міняти князів (Київ, Луцьк, Поділля, Вишнівець і так далі). Слід дотримуватись однієї лінії. Це аксіома, і її треба розуміти.

На корінних землях Русі (Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Сіверщина) у часи Великого Русько-Литовського князівства, литовських князів, окрім синів Коріята на Поділлі з 1362 до 1394 року, не було жодного. Російські та польські історики впродовж ХІХ–ХХ століть тому й нав’язували думку про рід Корибутів (Гедиміновичів), щоби виправдати свої попередні загарбання та «законно» позбавити український народ спадку.

Ми вже досліджували питання роду Федора Несвизького і встановили, що такого князя на Русі не було. То був князівський рід Острозьких-Галицьких. Тому князь Дмитро Вишневецький походив із роду Федора (молодшого) Острозького. Чим цей факт підтверджений в історії?

Перше. Ми вже писали, що поляк Ян Длугош, який жив у часи обох Федорів, хоча князь Федір Несвизький вигадана в історії фігура, у своїй «Истории Польши» [доведена до 1480 (года); 12 книг на лат(инском яз(ыке)]» не міг, навіть за бажання, фальшувати події, оскільки багато описаних ним героїв були живі в часи праці над книгою. Послухаємо довідку Великої Радянської Енциклопедії (третє видання) про цю людину.

«Длугош… Ян (1415, с. Бжезница, Радомщанский — 19.5.1480, Краков), польский историк и дипломат, краковский каноник (с 1436), архиепископ львовский (1480). Учился в Краковском ун(иверситете) (1428–1431), был секретарем (1439–55) кардинала З. Олесницкого, воспитателем детей короля Казимира IV. В своей «Истории Польши (доведена до 1480; 12 книг на лат. яз.), являющейся вершиной польской ср(едне)век(овой) историографии, использовал материалы гос(ударственных) и церк(овных) архивов, польские, чеш(ские) и венг(ерские) хроники, рус(ские) и литов(ские) летописи. Соч(инения) Д(лугоша) проникнуты идеей борьбы за единство польских земель» [25, т. 8, с. 357].

Отож, свідчення Яна Длугоша варто сприймати як менш-більш об’єктивні.

І ще: рід князів Острозьких у 1421–1427 роках засвітився у Гуситських війнах. І тільки це врятувало Федора Острозького (молодшого) від історичного забуття.

Друге. Цікаве повідомлення в науковому історико-краєзнавчому виданні «Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі, зробила Любов Миколаївна Шиян.

Послухаємо:

«Маючи авторитет і родинні зв’язки з князями Острозькими, цими некоронованими володарями Русі, Михайло Васильович Вишневецький на час московського полону кн(язя) К(остянтина) І(вановича) в 1500–1507 роках отримує посаду брацлавського намісника і поступово розширює свої володіння» [196, с. 8].

Ми пам’ятаємо: на Поділлі після вигнання з нього князя Коріатовича, зверніть увагу — теж Федора, повністю призупинилася ця гілка князівської литовської династії Гедиміновичів у Великому Литовсько-Руському князівстві. За свідченням істориків, Любартовичі на Волині теж позбулися влади за велінням Ягайла. А за теорією московських та польських істориків-державників, такого бути не могло, бо ж у Великому князівстві повсюдно мали сидіти, володіти і правити тільки литовські князі. Князі-русичі, як ці писаки твердять, не мали ніякого права на владу у Великому князівстві. Тож коли таких горе-істориків ловили «на гарячому», тобто на відвертій брехні, чи вони самі потрапляли в глухий кут, їм доводилося поступатися і визнавати подібні нісенітниці, які трапилися з князями Коріатовичами та Любартовичами.

Однак у Гедиміна було тільки 8 (вісім) синів і троє з них померли ще до 1362 року, тому зрозуміло, що історикам, про яких іде мова, далі «відступати» було нікуди. Тож на литовському князеві Корибуті (це вже Ольгердович) вони «дали бій». Бо вже й Ольгердовичів не вистачало на «руські столи».

Тому сучасна дослідниця й змушена була констатувати:

«Федір Корибутович, він же Федір Несвизький, вніс собою велику плутаницю для вчених-геральдиків, які шукали серед нащадків Гедиміновичів та Рюриковичів коріння волинських князів, у тому числі і древнього роду володарів Вишневця. Полеміка, яка іноді набувала форми справжніх баталій, власне, виходила за межі історичної науки і мала скоріше політичне та ідеологічне підґрунтя» [196, с. 6–7].

І слід визнати, що у XX столітті, серед тих історичних баталій, в черговий раз гору взяла фальшивка про так званого Федора Несвизького. А професор Наталя Яковенко, взагалі, весь рід руських князів Острозьких зарахувала до роду Гедиміновичів. Просто і надійно!

Докажіть тепер, що вони були русичами (українцями).

Між іншим, посади й титули «Острозький», «Брацлавський» тощо надавалися найближчим членам одного роду. Тому є всі підстави вважати, що князь Михайло Васильович Вишневецький належав до князівського роду Галицьких-Острозьких.

Третє. Надзвичайно цікаве. Серед легенд давнього Острога про знамениту Гальшку Острозьку існує й така:

«Гальшка Іллівна Острозька… (донька старшого брата Василя-Костянтина Острозького — Іллі, народилася в листопаді 1539 року)… Наділена винятковою красою, до того ж — спадкоємниця величезних маєтностей, вона була однією з найбажаніших наречених у Східній Європі… Коли дівчинка досягла тринадцятилітнього віку, в дім Острозьких почали юрбами з’їжджатися юнаки із найвизначніших магнатських родів, щоб домогтися її прихильності. Існує переказ, що серед претендентів був і Дмитро Вишневецький, відомий ще як Байда. Ця легенда навіть твердила, начебто глибоке почуття до Гальшки і змусило його все життя залишатися неодруженим. Але