Читати книгу - "Розколоте небо"

– Ой лишенько! Ой горе! Людоньки, що ж то коїться?! – лементувала стара.

Варя полишила цеберко, визирнула на вулицю. Із садиби Пєтухових долинав крик Ониськи, потім почулися збуджені чоловічі голоси. Щось там у них трапилося. Варя зайшла до батька. Павло Серафимович уже прокинувся і топив грубку.

– Там, у Пєтухових, щось трапилося, – сповістила Варя.

– Звідки ти взяла?

– Лементує Ониська як недорізана.

– З ранку чарку хильнула й кричить, – пробуркотів батько. – Зараз сходжу дізнаюся, чого вона розходилася.

Варя подоїла корову, змішала сіно з соломою, поклала у ясла. Сіно закінчувалося, солома – теж. Незабаром корову не стане чим годувати, а до весняної трави ще далеко.

– На тебе, Ласко, вся надія, – сказала Варя, поплескавши корову по впалому боці. Варя з сумом поглянула у відро – молока було мало, лише на дні відерця, але й то порятунок для дітей.

Вона вже встигла процідити молоко й розтопити піч, коли зайшов до хати Павло Серафимович.

– Що там у неї? – запитала Варя.

Вона поглянула на батька, і погане передчуття похолодило душу. Він був блідий, розгублений і сумний.

– Горе, Варю… Олеся…

– Що з нею?!

– Повісилася. У сараї. Ониська вранці знайшла.

Варя розплакалася. Батько обняв її за плечі, притис до грудей.

– А то не Йосип? – крізь сльози спитала вона.

– Ні. Зсередини було на гачок закрито.

– Але ж чому? Навіщо вона це зробила? – бідкалася Варя. – Така гарненька дівчина… Вона ще й на світі не пожила. Що її змусило?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– Ользі треба сповістити.

– Я стрів її сусіда, то вже передав.

– Пішли туди.

– Трохи згодом. Ти нагодуй дітей, і підемо разом, – сказав батько.

Коли Варя зайшла до хати Пєтухових, Ольга з Іваном вже були там. На столі лежала вбрана Олеся. Худенька, тиха, гарна, спокійна, мов у ризах. Невтішно плакала Ольга, шморгав носом Йосип і кліпав почервонілими очима. Підвивала Ониська, поруч мовчки стояв Семен.

– Це ти винен? – Павло Серафимович визвірився на чоловіка Олесі.

– Та ні, – забелькотів перелякано, – я не знаю, чому вона…

– Дивись, – Павло Серафимович підніс до його носа великий кулак, – дізнаюся, що ти винен, приб’ю!

– Я ні при чому… – закліпав перелякано очима.

– Ой лишенько! Яке ж горе! – заголосила Ониська. – Ми ж її усі так любили! Така добра дівчина! Ні в кого немає такої гарної невісточки. Що ж ми тепер будемо робити? – раптом перестала голосити, сказала: – Треба ж не проґавити підводу Пантьохи!

– Не віддам свою онуку! – твердо сказав Павло Серафимович. – Я зроблю їй труну.

– І на чому ж ми її повеземо? – запитала Ониська. – До кладовища далеченько, а треба ховати ще далі, за цвинтарем, вона ж самогубця.

– Вона буде похована по-людськи, у труні, в мене на городі, поруч зі своєю бабусею, – заявив батько.

– Ой горечко! Піду пом’яну свою дорогу невісточку! – сказала Ониська.

– Йди, бо вже день надворі, а ти ще очі не залила, – сказав їй Павло Серафимович і пішов.

Василь із тестем зробили труну із старих дощок, поклали Олесю. Труну понесли вчотирьох: спереду взяли Іван із Василем, ззаду – Ольга з батьком. Вийшли з хати, за ними – брати Пєтухови, Ониська і звідкілясь примелася Ганна. Донесли до садиби Чорножукових. Павло Серафимович попросив поставити труну на лавку біля двору.

– Далі вам, – подивився на Пєтухових, – зась!

– Чому? – вирячив очі Йосип. – То моя дружина!

– А то мій город. Тобі нема чого там робити, – сказав він спокійно, але твердо. – З мене досить, що ти його й так весь списами перетикав. І тобі, шльондро, – до Ганни, – нема туди дороги. Тож можете тут попрощатися.

Чоловіки вирили могилу. Ольга довго прощалася з донькою. Вона все її цілувала і весь час просила прощення…

– Меншає нашого роду, – сказав Павло Серафимович, встановивши ще один, уже третій хрест.

Розділ 80

Залишившись наодинці з батьком, Варя розповіла йому про криївку на горищі колишньої їхньої хати.

– Навіть не знаю, чи не знайшов хто схованку, – сказала Варя. Вона зізналася, що кілька разів уночі пробиралася туди і перевіряла, чи дошки не зірвані. – Востаннє, коли я там була, дошки не були порушені.

– Ну ти даєш, доню! – усміхнувся батько. – А я все вже обшукав! Знаю, що повинні бути і срібні ложки, і наші з матір’ю золоті обручки, і мій хрестик, і чотири царські червонці, а куди їх Надя переховала – не знав.

Вночі вони разом полізли на горище і дістали все зі схованки. Переховали у хаті.

Наступного дня Павло Серафимович з Варею прибрали речі та меблі у старій хаті, щоб туди перевести Ласку. Солома закінчувалася, тож, порадившись, вирішили поступово розкривати дах корівника, висмикуючи звідти солому для корови. Варя тішилася з того, що тепер батько буде жити з ними, а не залишатися ночами на самоті із сумними думками.

– Що ж, – сказав їй Павло Серафимович, – потрібно нести наші скарби в Торгсін. Борошно закінчується, картопля – також, буряка вже немає, цукру теж.

– Треба зібратися разом і порадитися, – сказала Варя. – Ольгу потрібно спитати, може, у неї є що віднести.

Зібралися гуртом, почали думати, кому і куди краще йти. Ольга все торочила про дорогу, якою краще дістатися до міста, де в Торгсіні дають більше.

– І відпочити можна біля Данилової криниці, і йти не так далеко, – розказувала вона. – А ще потрібно взяти якийсь візочок, щоб борошно або зерно довезти. Зараз відлига, і, схоже, надовго, тож санчата не підійдуть.

– Де ж той візок узяти? – сказав Павло Серафимович. – Вигребли активісти все, що можна.

– Я завтра побалакаю з кумом, – сказав Василь. – Геннадій якось дорікав, чому, мовляв, мене не взяв з собою, коли йшов здавати хрест, у мене є золоті каблучки. До речі, у нього і візок є. Якщо погодиться, то ми можемо піти з ним удвох.

– От і добре, – погодився Павло Серафимович. – Завтра ж переговори з кумом.

Усе вже було обговорено, навіть намітили день, коли Василь із кумом вирушить у путь. Але напередодні запланованого увечері повернувся Василь і заявив, що нікуди з Геннадієм не піде.

– Що трапилося? – запитала Ольга, яка зайшла до хати слідом за Василем і почула розмову.

– Йдемо ми з кумом вулицею, – розповів Василь. – Уже дійшли до його хати, розпрощалися, і раптом у мене як скрутить живіт! Так підперло, що не добіжу додому. Я прожогом біжу до нього у двір і на