Читати книгу - "Після тебе"

— А ми що робитимемо ввечері?

— О, мені все одно. У тебе є пропозиції? — Я потяглась, і травичка залоскотала мені шию. — Можна просто полежати тут. Якщо ти суто випадково ніжно на мене впадеш, я не матиму нічого проти.

Він чомусь не засміявся.

— То, може, поговоримо… про нас?

— Про нас?

Він узяв травинку в зуби.

— Ага, про нас. Мені цікаво, що, на твою думку, між нами відбувається.

— Можна подумати, це якась загадка.

— Я просто не хочу непорозумінь, Лу.

Він викинув травинку та зірвав нову.

— Ну, — почала я, — у нас усе добре. І цього разу я не буду звинувачувати тебе в тому, що ти неуважний до сина. Чи зустрічаєшся паралельно з іншими жінками.

— Але ти все одно мене не підпускаєш.

Він сказав це дуже м’яко, але мене наче вдарило його словами. Я піднялася на ліктях так, щоб дивитися на нього згори вниз.

— Але ж я тут. Тобі першому телефоную після роботи. Ми бачимося так часто, як тільки можемо. Я б не сказала, що не підпускаю тебе.

— Ага, бачимося. Займаємося сексом. Їмо разом.

— Ну, хіба не про такі стосунки мріють усі чоловіки?

— Я не всі чоловіки, Лу.

Якусь хвилину ми мовчки дивились одне на одного. Атмосфера спокою зникла. Я відчувала себе не у своїй тарілці, хотілося захищатися.

— Та не дивись на мене так, — зітхнув він. — Не збираюся я одружуватися чи ще щось. Просто… просто я ще не зустрічав жінки, яка б так завзято уникала розмов про стосунки. — Він затулив долонею очі від сонця. — Я нічого не маю проти, якщо ти не хочеш стосунків надовго. Хоча ні, маю — але хочу знати, що ти думаєш із цього приводу. Зі смертю Еллен я зрозумів, що життя коротке. Я не хочу…

— Не хочеш чого?

— Не хочу гаяти час на те, у чого немає майбутнього.

— Гаяти час?

— Невдало я дібрав слова. Кепський із мене промовець. — Він сів.

— А обов’язково має бути майбутнє? Нам добре разом. Чому не можна просто насолоджуватися тим, що є, а потім — ну, не знаю, подивимося, до чого це приведе.

— Бо я людина. Розумієш? Складно бути разом із людиною, яка й досі закохана в привида, а тебе використовує виключно для сексу. Господи, повірити не можу, що я сказав це вголос. — Він заплющив очі.

Мій голос трохи дрижав.

— Я не закохана в привида.

Він не глянув на мене та потер обличчя руками.

— Відпусти його, Лу.

По цьому він підвівся та важко пішов у вагончик. А я залишилася дивитися йому в спину.

Лілі повернулася наступного вечора з невеликою засмагою. Зайшовши у квартиру, вона пройшла повз кухню та повалилася на диван. Я саме виймала посуд із посудомийної машини та роздумувала, чи треба телефонувати Семові. Лілі задерла ноги на журнальний столик та ввімкнула телевізор.

— Ну що? Як усе відбулося? — запитала я трохи згодом.

— Нормально.

Я чекала продовження. Думала, вона зробить телевізор тихіше та пробурчить щось на кшталт «Ох і сімейка» — але вона просто клацала по каналах.

— А чим ви займалися?

— Та нічим особливо. Говорили. А ще працювали в саду. — Вона повернулася та сперлася підборіддям на спинку дивана. — Слухай, Лу, а пластівці з горіхами ще лишилися? Помираю з голоду.

25

«Ти зі мною розмовляєш?»

«Звісно. Ти щось хочеш сказати?»

Іноді дивлюсь на те, як живуть люди довкола мене, і дивуюся: невже всі ми неодмінно маємо лишати по собі сліди руйнації? Людей псують не тільки тато з мамою, містере Ларкін[48]. Мені наче полуда з очей спала — і я побачила, що чи не кожна людина несе на собі жорстокі шрами кохання, яке або ми втратили, або інша людина забрала його із собою в могилу.

Вілл залишив свій слід на всіх нас — тепер я чітко це бачила. Не навмисне, ні. Але оскільки він не хотів жити, то так сталося.

Я кохала чоловіка, який відкрив для мене світ. Та він кохав мене недостатньо, щоб лишитись у ньому. І тепер я боялася покохати чоловіка, який зможе полюбити мене, якщо… Якщо що? Лілі сховалась у цифровому мерехтінні своєї кімнати, і в мене було багато годин, щоб обдумати це.

Сем не дзвонив, і я не могла його в цьому звинувачувати. Та і що б я йому сказала? Я не могла говорити про наші стосунки, бо й сама не знала, що в нас за стосунки.

Не те щоб мені не подобалося бути з ним. Я навіть ставала якоюсь дурнуватою в його присутності: сміялась, як дурепа, розповідала якісь дитячі жарти. А моя пристрасть дивувала й мене саму. Мені було добре з ним. Я відчувала, що поруч із ним я більше схожа на людину, якою хотіла б бути. Але.

Але.

Стосунки з Семом загрожували новою втратою. Статистично більшість стосунків закінчуються погано, а з огляду на мій емоційний стан у минулі два роки, шанси на успіх мізерні. Ми могли б ходили колами та іноді забувати про все, але все одно кохання рано чи пізно завдає болю. Новий біль для мене — і, ще гірше, для нього.

Хто ж зможе таке витримати?

Знов почалися проблеми зі сном. Я проспала будильник і спізнилася на день народження дідуся — хоча гнала по шосе як тільки могла. Для святкування вісімдесятиріччя дідуся тато дістав складану альтанку, яку придбав для хрестин Тома. Тепер тканинні стінки лопотіли під вітром у дальшому кінці садка, і сюди через відчинені задні ворітця заходили сусіди з привітаннями чи солодощами. Дідусь сидів посередині альтанки на золотистому пластиковому стільці та кивав людям, яких уже не впізнавав, зрідка кидаючи оком на згорнуту газету про перегони в руках.

— Так, а оте твоє підвищення, — почала Тріна, розливаючи гостям чай із величезного чайника. —