Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

безчесно ув’язненому в «Крєстах» це може здатися єдиним порятунком? Хто може поручитися за свою незламність? Чи за те, що не зрадить найближчого друга або брата, якщо на кону власне життя? Ровін знав про всі стосунки Леоніда. Уявімо, його арешт триватиме. А чи не образиться він, що той йому не допоміг? Нащо ж такий друг, який не підкладе руки, коли вам знадобиться поміч? Чи не подумає Ровін, що Леонід боягуз, тому його можна безжально здати? А як би він сам учинив на його місці? Якби був шанс вирватися із рук МДБ чи уникнути КДБ? «От я би не вагався», — сказав собі Леонід і пішов геть. Хтозна, що він там накоїв? Людей не затримують без законних на те підстав. Там, де він тепер, йому вже ніхто не допоможе. Вляпавшись у це, я себе скомпрометую. Кожен сам має рятувати власну шкуру. Якщо він мене досі не зрадив, то це лише питання часу.

Леонід попрямував до будівлі «Аерофлоту» й повідомив, що повертається до роботи. Прийшов додому і став чекати. З кожним стуком у двері він боявся приходу міліції. Ровін не міг аж так на нього злитися, щоб здати, або ж завагався, чи донесення взагалі його врятує.

Одного ранку він саме виходив, як помітив, що сходами піднімається Ірина Ровіна. Він хутко повернувся до квартири, замкнувся і слухав, як вона дзвонить у двері. Йому було нічого їй сказати. П'ять днів по тому надійшло розпорядження про відрядження. Черговий відліт до Лондона. Він склав до валізи свої скромні цінності, тобто практично нічого. Три прикраси, що залишились від матері, два костюми, три сорочки, нагороди, посвідчення пілота, фотоапарат «Лейка», пакет із фотографіями та батькові медалі часів Першої світової. Він знав, що більше не повернеться, тому вирішив востаннє прогулятися містом: Невським проспектом з ремонтними роботами на кожному кроці вийшов до моста Анічкова, що на нього саме повернули дві пари бронзових коней, далі попрямував до Смольного. Від нього залишилися крихкі стіни та понівечені куполи-маківки. Але йому все бачилося в довоєнній величі.

У московському аеропорту він зустрівся з екіпажем, як ніде нічого. Уже з Лондона зателефонував в Орлі.

— Мілено, то я.

— Леоніде, рада тебе чути. Як ти?

— Не переставав думати про тебе.

— Прошу, не починай.

— Я в Лондоні. Я залишаюся на Заході.

— Що?

— Я вирішив.

— Це божевілля.

— Я скоро приїду до тебе. Хочу жити разом.

— Не роби цього. Я тебе знаю, ти ще жалкуватимеш.

— Якщо я тобі потрібен, я стану найщасливішим чоловіком на землі.

— Ти не відаєш, що станеться далі.

— Ми будуватимемо плани. У нас з’явиться майбутнє. Я буду поруч щодня і щоночі, а не тільки вівторками. Хіба ти цього не хочеш?

— Навіть не знаю, що сказати.

— Ти ж не дозволиш мені полетіти? Це наш шанс. Ми маємо право на щастя. Ти мене кохаєш? Скажи, що ти думаєш?

Мілена дивилася на слухавку.

— Я тобі потрібен?.. Благаю, Мілено, скажи бодай щось.

— Я на тебе чекаю, Леоніде.

— Я тебе кохаю.

— Я тебе також.

У вівторок, 2 квітня, полковник Леонід Михайлович Кривошеїн з’явився до відділку повітряної поліції Гітроу та попросив політичного притулку в Англії. Його доправили до Лондона. Цілих три дні він відповідав на запитання англійських спецслужб, що перевіряли його свідчення та врешті вдовольнили прохання. Ще ніколи радянський військовий такого рангу не тікав на Захід. Зазвичай британська та французька преса поміщає історії перебіжчиків на перші шпальти. Ця історія зайняла п’ять лаконічних рядків на останній полосі. Редактори, які схотіли роздути з цього цілу статтю, одразу ж передумали, побоюючись, що історія могла спровокувати зустрічний вогонь радянських спецслужб. Леонід вибрав невдалий момент. 5 квітня 1951-го цивільний суд штату Нью-Йорк засудив до страти Етель і Джуліуса Розенберґів за шпіонаж на користь СРСР. У світі вирок викликав небувалий резонанс, шок і обурення громадськості. Країнами прокотилися маніфестації проти такого правового маскараду — загрозливого віддзеркалення московських процесів. Інтернаціональна мобілізація виявилася безсилою і не змогла завадити страті на електричному стільці двох невинних.

Леонід вилетів до Парижа на DS-4 й зовсім не думав про Розенбергів, ба навіть не чув про них. Він згадував друга, Дмитра Ровіна, що гнив на котрійсь сибірській каторзі. Він докоряв собі за власну бездіяльність. Намагався себе переконати, що його втручання було б марним. Образ Мілени витіснив образ Дмитра. Кажуть, як берешся за якесь починання, не обов’язково має одразу пощастити, і це щира правда. Породжене вірою та надією непідвладне логіці. Коли людина втілює свою мрію, для неї не існує ні здорового глузду, ні провалу, ні перемоги. На Землі обітованій головне не земля, а обітоване.

16

Сесіль прочитала листа біля вікна. Аркуш, вирваний із зошита на спіралі, списаний синьою кульковою ручкою похилим почерком. Вона безмежно довго так і простояла з відсутнім поглядом в нікуди. Лист випав із рук. Вона його підняла й холоднокровно сунула мені. Була нечувано спокійною.

— Піду заварю нам кави.

Я прийшов десь о пів на восьму ранку. У двері не дзвонив. Відчинив своїми ключами. Вона спала, згорнувшись калачиком на дивані у вітальні. Я сів на паркет навпроти. Дивився на неї, не наважуючись розбудити. Врешті вона розплющила одне око й зовсім не здивувалася моїй присутності. Я поклав конверта на диван, не зронивши ні слова.

Сесіль,

ти знаєш, писати я не люблю, тому буду лаконічним. Від мене нічого чекати. Я зникаю. Їду без тебе. Не зізнавшись тобі в очі. Як завжди. Кілька днів тому ти переконала мене залишитися. Було так приємно повірити в наше майбутнє, повірити, що книгу цієї війни от-от буде згорнуто. Наразі мені хотілось би розповісти тобі правду, але мій учинок не заслуговує на амністію. Я не можу прирікати тебе на життя, що чекає на мене. Я збрехав тобі. Я не герой. Але хотів би ним бути. Я зустрів молоду алжирку, кабілку [138] . Вона працювала в їдальні казарми. Важко це писати. Знаю, як боляче тобі зараз зроблю. Родина Джамілі була