Читати книгу - "Матінка Макрина"

Господа Ісуса Христа, знаєш, хто тебе від вічних мук порятувати може? А я ж від самого дитинства в муках, у голоді та муках, то й подумала одразу, що це якийсь багатий пан, який хоче мені лантух з милостинею кинути… Однак я швидко дізналася, про якого Господа їй ішлося. Вона повела до костелу, а там усе біле-біленьке та золоте, і ангели літають над олтарями, і лілії у вазонах пахнуть, і ладан чути було ще після щойно закінченого богослужіння, а я в усьому цьому броджу, як у сяйливому блиску, по кісточки в різнокольоровому світлі, що впадає всередину через вітражі… з того базару, шарварку, з перегуку торговців, раптово приведена до храму черницею, яка сама здалася мені ангелом у світлих шатах, бо ряси чисті, очіпки біленькі, накрохмалені, голоси дівочі, незакаляні. Куди там було до цих пишнот нашій синагозі — приземкуватій, темній і дерев’яній, де крізь малі шибки падало лише стільки світла, щоби показати, як за роки виблякли брудні халати, де нема жодних лілій, а лише сморід немитого тіла й незмінюваних сорочок! О, що за щастя, Ісусе Наймиліший!

Відтоді я тікала з дому та йшла загумінками[120], щоб ніхто мене не побачив, до черниць у Любеч, які мені катехизм[121] у голову вкладали, а поруч зі мною чотирьом іншим дівчаткам, із яких жодна, як і я, читати не вміла, а тому ми повторювали напам’ять істини віри, різні віршовані формули, слухали Євангеліє, кожна в найсуворішій таємниці від своїх батьків, — хоч, правду кажучи, навіть якби я не ховалася з тими виправами, то ніхто з моїх би не помітив, може, тільки хтось інший доніс би батькові або рабину… Я навчалася найшвидше, бо змалечку виховувалася серед поляків, з польськими хлопчиськами пасла гусей, бігала по лугах, на річку, по чагарниках, розуміла все в польській мові, а решта дівчат тільки по-нашому; і вони гарно співали б наші пісні, й гаптували очіпки своїм матерям і бабусям, і витинали б рейзеле[122] на Суккот[123], і мізрахи[124] з деревцем, левами та оленями, і гарно читали б над полум’ям шабатних свічок «Барух ата Адонай»[125], але, коли мали вивчити просту молитву, ховалися десь у гайку по три-чотири й там повторювали цілими годинами, кожна знаючи напам’ять кілька наступних фраз, поки їм усім це в голові не вкладеться. Мені було легше, і тому черниці часто знаходили для мене найщиріше слово. І яка ж це радість була в цей святий дім входити, де одні жінки або дружно одним хором співали солодких пісень, або вчили нас, ніжно говорячи, що вони наші душі з єврейського бруду переносять у християнську чистоту, забирають із пекельного падолу[126] на хмари, до ангелів! І хто б їм не повірив, непорочним, що м’яко ступали заметеною долівкою, немовби не тіла в них, а душі, у ряси облачені.

І думала я: Господи Ісусе любий, Маріє Пречиста, зробіть і мене черницею! Читати я не вмію, посагу не внесу, бо мене батьки проклянуть, коли тільки дізнаються, що я хрещення приймаю, але ж достатньо й любові, щоби бути покликаною, аби до столу Нареченого приступити! І я готувалася, і запам’ятовувала якнайточніше істини віри, церковні заповіді, гімни про святе Причастя і про Начудойони[127] Алілуя, вже бачачи себе освяченою, як наші любі черниці. Але куди мені пхатися на такі високі пороги, тоді люди сказали б, що вихрестка в ордені, диявол убрався в ризи й хвостом на службі Божій дзвонить, жид у ризи вбрався й пейсами на службі Божій дзвонить, жидівка в ризи вбралась і невідомо чим дзвонить, досить, що дзвонить фальшиво.

Сестри на нас інші плани мали: в усіх сусідніх дворах вони бували, збираючи датки на місію, а тому й усюди знали як не пана, то пані чи бодай економа, ключницю, стару тітку-нахлібницю, кожній із нас пристарали посаду, де ми могли б уже хрещеними розпочати нове християнське життя, здаля від отруйних єврейських міазмів, і такими непорочними пройти через усі свої дні, через труну — прямою стежкою до Христового Серця! Мене збиралися послати на службу до Скірмунтів[128], але якраз в однієї княгині померла від сухот молода покоївка, а тому вона захотіла взяти когось на випробування до свого палацу. А через те, що я польською розмовляла найкраще, сестри мене до неї якнайшвидше й виштовхали. Своїм батькам я не зізналася ні в чому, вони думали, що мене волею долі на роботу найняли, але, правду кажучи, про мій відхід сказали чи подумали небагато: забагато ротів було в хаті, щоб і цим ще морочити собі голову.

*

Сама сувора й висока пані княгиня давно вже померла, але її донька, яку я пам’ятала лише крикливим волаючим згортком із шовків і мережив, потім найпокірніше цілувала мою руку в Парижі. Я знала твою матір, — сказала я, — але й тобі, дитинко, слала колись із монастиря пряники. Вона кивнула головою, мовляв, пам’ятає те, чого пам’ятати не могла, і ще раз мене в руку поцілувала, аж я про себе засміялася, пригадавши, як тремтіла всім тілом у перший день у палаці, коли сходила від страху сімома потами перед панами. І навіть перед дитинкою в колисці. Коли прийшла з місії, княгиня покликала мене на оглядини й запитала, чи я вмію читати; я опустила голову, присоромлена, покрутила нею і, врешті, ледве видушила із себе, мовляв, ні, не вмію, — і тоді краєм ока помітила, як стільницею малого позолоченого столика вона рукою пересуває молитовник, точно призначений для мене, якби я тільки читати вміла.

Мої брати бачили книжки, бувало, у читців, обізнаних у священному писанні, що старанно читали найбільші таємниці Того Бога; я була занадто молодою для цього, зрештою, туди дівчину й так ніхто б не допустив, а тому поки сестрички не знайшли мені роботу, я книжку бачила тільки в костелі; з юрби, що стояла або клячила, майже ніхто її в руках не тримав, молитовників не мав навіть найзаможніший у селі селянин, навіть донька найзаможнішого селянина, хіба, може, у Любечі якась стара вдова; кожен співав з голови; я бачила тільки, як лежить на олтарі Євангеліє, як ксьондз із нього читає, коли на Христа перетворюється, весь позолочений, у диму кадильному, як його голос під склепіння злітає, що ні шепоту, ні цмокання, ні покашлювання, ні чхання в усьому костелі не чути, тільки слово за словом, аж гуде,