Читати книгу - "Ініціація"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Усе справжнє будується на довірі, — Діна повертає мене у свій світ, де не існує бланків звітності. Додає: — Вірю тобі, Ромо-Розо.
Хай уже скоріше віддає портрет, і я побіжу геть, поки не утнула чергової дурні!
…У Діни лишився один портрет. Він тут, в арт-салоні. Діна дістає з полиці полотно формату А-З.
— «Ковбой», — усміхається сумно. Ставить портрет проти світла, завмирає.
— «Ковбой» — це позивний? А як його насправді звали?
— Толя Овчаренко.
З портрета на мене дивиться худорлявий хлопчина геть не геройського вигляду: безвусий-юний, капловухий. Він радше схожий на підлітка-максималіста, який набрехав про свої роки, обдурив батьків і військкомат, опинився на передньому краї заради того, аби стати справжнім мужчиною. І став…
— Скільки років устиг прожити? Сімнадцять? Вісімнадцять? Не більше ж! Геть зелений! — У серце встрягає гостра голка.
— Двадцять один рік. Толя прожив двадцять один рік і десять днів, — чую голос Діни.
— Як несправедливо, — шепочу безпорадно. — Хто в нього залишився?
— Мама. Зараз адресу запишу, — Діна не зраджує звичок. Знаходить клаптик паперу, і я, поки пише, благаю лиш про одне: хай сім’я «Ковбоя» живе не за сто, двісті чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо хоч у мене тепер і є колеса, але ж бензин, сука, дорогий…
— Віфлеємська.
Діна простягає мені клаптик з адресою, починає загортати портрет у цупкий папір. Віфлеємська? Де це? Навіть не здогадуюся. Байдуже! Мати загиблого воїна мешкає в Києві, а це головне. «Зекономлю на пальному, — думаю і водночас виправдовуюся: — Більше грошей зможу віддати матері хлопця…»
— Віфлеємська на Лівому березі, — додає Діна, простягає мені пакунок.
На Лівому? Краще б уже за сто чи п’ятсот кілометрів від столиці, бо лиш дивлюся з Правого на Лівий, як спогади накривають хвилями і ті хвилі народжують не приплив кохання і милосердя, а дев’ятий вал жагучого невтримного жадання покарати людську зрадливість.
Придушую емоції. Беру пакунок. «Ще зайду», — обіцяю Діні самими очима. «Звісно», — констатує без слів, ніби знає значно більше про те, про що я лише здогадуюся.
«Мікра» здалеку сигналить синім, та в яскравому літньому сонці колір висвітлюється до блакитно-мрійливого. Надто слабкий аргумент, аби повертатися до мрій! Як і необхідність перетнути кордон, їхати на ворожий Лівий. Навіюю: певно, моїм життям тепер керує сон. Веде від однієї зачіпки до іншої, бо маю стійке відчуття: в оселі на Віфлеємській знайду нову зачіпку, вона поведе далі, і в фіналі я зрозумію, що ж за мертва людина лежала ногами до дверей.
На задньому сидінні два пакунки: портрет капловухого хлопця і кульок із готівкою. Дружні «Кресалу» активісти вже, певно, слиною зійшли в очікуванні бабла, та мій маршрут — на Лівий! Готую зраду, бо, думаю, утну чергову дурню і залишу частину готівки матері Толі Овчаренка.
«Віфлеємська!» — вбиваю маршрут у башку навігатора.
Віфлеємська виявляється коротким, занедбаним, нудним і сірим навіть у сонячному літньому дні відрізком шляху: він не має права називатися вулицею. Навіть провулком. Хто геніальний запропонував перейменувати колишню Шліхтера на Віфлеємську? Які асоціації з біблійним містом мав викликати цей обрубок без зрозумілого початку і логічного кінця? По один бік асфальтівки кілька старих хрущовок, по інший — вузьке, захаращене, засцяне-заселене безпритульними людьми і собаками поле, за яким — залізниця. А за залізницею видно Русанівку. Навіть непросту і непряму вулицю тупих довірливих Ентузіастів, яка огортає півкільцем увесь мікрорайон: куди не плюнь — усюди ентузіасти, і, щоби їх здихатися, треба або занурюватися в черево Русанівки, або бігти до води, до Дніпра! Геть погані для мене аналогії!
Відганяю спогади. Я тут у справі. У реальній шляхетній справі. Ось і потрібна хрущовка. У моєму арсеналі знайдеться чимало милосердних щирих слів. Підкріплю ними деяку кількість грошей, яку планую тут залишити, хоч думки вже зосереджені на іншому. «Як пояснити Сікорському ці витрати? Можу сказати, що в моїй голові виникла крута піар-ідея, яку зможемо зробити резонансною, бо хто нині допомагає сім’ям загиблих? Певно, сім’ї інших загиблих і незагиблих, але тих, хто реально в темі. Тобто на війні. Так думаю… А ми, тобто “Кресало”, побачили прогалину в суспільній моралі. Красиво заповнили її матеріальною і нематеріальною підтримкою. Заповнимо… Бо я вирішила оперативно з’ясувати, наскільки корисною така ідея стане для “Кресала”, провела своєрідний краш-тест… На життєздатність і суспільний резонанс. Правда, довелося витратити деяку кількість грошей, але…»
Думка уривається на «але», бо простенькі двері квартири на першому поверсі, перед якими я тупцюю з двома пакунками, не зачинені. Ще одна Валентина? Було б доречно.
Штовхаю двері — розчахуються, та я не переступаю порога. Стукаю у двері.
— Агов! Є хто живий? — гукаю і водночас лаю себе подумки, бо «є хто живий» звучить зловісно, і нащо я так? Треба б уже зосередитися! Згадати про методи ефективної комунікації!
— Ти хто така? — з вузенького чорного коридору до дверей підходить молода жінка. — Із соціальної служби?
— Ні… — замовкаю. — У вас двері відчинені, — додаю, роздивляюся жінку уважно, бо вона геть не схожа на скорботну матір героя. Зухвала, яскрава, як дзеркальна куля з нічного клубу, яка наповнює простір тисячами блискіток, варто лише спрямувати на неї промінь прожектора. Їй років сорок, не більше. Може, старша сестра? Сестри, вони такі, знаю. Братів іноді забувають.
— Мої двері відкриті не для тих, хто по чужих під’їздах пригод на свою сраку шукає! Для нього! — Жінка показує на когось позаду мене. Обертаюся, бачу великого кудлатого пса: знадвору заходить до під’їзду, повз мене суне до квартири. На мить зупиняється, обнюхує мене підозріло, переводить розумні очі на жінку: мовляв, що скажеш?
— Іди вже! — вигукує жінка псові. — Вештається воно і вештається! Скоро весь район знатиме, що, поки ти в кущах свої справи робиш, я дверей зачинити не можу! Зараза! Хочеш, щоб нас одного дня обікрали до нитки?!
Пес винувато опускає голову, заходить у коридор, щезає в його чорноті.
— Так що треба? — жінка переключається на мене. Розглядає без добра.
— Це квартира Овчаренків? — питаю розгублено.
— Ні!
— І ви не знаєте Толю Овчаренка, — уже не питаю, лиш констатую і чекаю, щоб жінка підтвердила, бо — збій! Збій у програмі. У цій атмосфері не може жити сім’я героя! Діна помилилася, і я задурно пхалася з небезпечного Правого на ворожий Лівий.
— Толя мій син.
— Син? — перепитую, ніби геть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ініціація», після закриття браузера.