Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

— Якщо ви мені намагаєтеся розповісти про вину аборту, — прошепотів він, — то відпустити вам гріх у такому разі може тільки єпископ, тому, боюся…

Він замовк. Удалині щось гуркотіло, а з ракетного полігону чулося слабке рохкання пускових установок.

— Лихий! Лихий! — завищала стара жінка.

У нього заворушилося на голові волосся, відтак абата раптом охопила нераціональна тривога.

— Хутко! Покаяння! — бурмотів він. — Десять «Ave Maria», десять «Pater Noster»[258] прочитаєш після сповіді. А тепер хутко молитва покаяння!

Церкі почув мурмотіння з того боку ґраток і прожогом видихнув їй одпущення:

— Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo… Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris…[259]

Не встиг він договорити, як з-за цупкої запони сповідальниці вже лилося яскраве світло. Воно з кожною миттю сильнішало, аж поки в кабінці не стало як уночі при повні. Шторка почала димитися.

— Зачекай, зачекай! — прошипів абат. — Нехай там усе скінчиться.

— …кінчиться, кінчиться, — відлунив дивний негучний голос по той бік. Він не належав пані Ґральс.

— Пані Ґральс? Пані Ґральс?

Вона, заплітаючи язиком, відповіла сонним бурмотінням:

— Я ніколи не х’тіла… ніколи не х’тіла… не любила… любила… — Її голос стишився. Щойно до нього промовляв інший.

— А тепер швидко! Біжімо!

Навіть не чекаючи дізнатися, почула вона його чи ні, настоятель вискочив із кабінки та чкурнув проходом до репозиторія[260]. Навколо стало тьмяніше, але жар усе ще обпікав шкіру полуденним палом. «Скільки лишилося секунд?» — думав він. У храмі стояв дим.

Абат застрибнув у пресвітерій[261], перечепився на першій же сходинці, вирішив, що це він так схилив коліна, та підбіг до вівтаря. Гарячковими рухами дістав із табернакля даросховницю з Пресвятими дарами[262], іще раз упав на коліна перед Присутністю, вхопив Тіло свого Господа і кинувся бігти на відчай душі.

Будівля обвалилася.

Коли Церкі прийшов до тями, навколо була тільки курява. Його причавило в ділянці пояса. Лежачи долілиць, він спробував поворухнутися. Одна рука вільна, але інша потрапила під те, що його тримало. У вільній руці він усе ще тримав даросховницю, але та при падінні перекинулася, з неї злетіла кришка, і на землю випало кілька маленьких гостій.

Абат вирішив, що його з церкви викинуло вибухом. Лежачи в піску, він міг спостерігати рештки трояндового куща, потовченого каменепадом. На одній гілці досі трималася квітка — сорту «Вірменський сомон», зауважив чоловік. Її пелюстки обгоріли.

У небі гуркотіли двигуни, і крізь куряву все ще блимали голубі вогні. Спершу він геть нічого не відчував. Церкі намагався вигинати шию, аби роздивитися, що за допотопний монстр чавив його згори, але потім прийшов біль. Очі заслала полуда. Він тихо закричав. Більше абат не озирався. Над ним височіло п’ять тонн каміння, яким нізащо не випустити на волю те, що лишилося від нижньої частини його тіла.

Священик почав збирати маленькі гостії і жваво совав вільною рукою, охайно вибираючи їх із піску. Адже вітер міг рознести дрібні крихти Христа по всіх усюдах. «Хай там як, Господи, а я ризикнув, — думалося йому. — Кого тут соборувати? Кому віатикум — останнє причастя? У такому разі вам доведеться доповзти до мене самим. Чи є хто живий?»

Він не чув ні одного голосу на фоні жахливого гуркотіння.

Очі заливала цівочка крові. Він її стирав передпліччям, щоби не вимазати в кров пальці, якими міг торкнутися облаток. «Не та кров, Господи, — моя, не Твоя. Dealba me[263]».

Більшість розкиданої Жертви він повернув назад у даросховницю, але кілька проскурок-утікачок опинилися за межами досяжності. Абат потягнувся за ними, але в очах йому знову потемніло.

— ІсусМаріяЙосип! Поможіть!

Ледве-ледве він розчув відповідь, слабку й практично нечутну на тлі виття із неба. Це був той дивний тихий голос, свідком якого він став раніше в сповідальниці. І знову він звучав луною його власних слів:

— ісус марія йосип поможіть

— Що? — гукнув Церкі.

Він крикнув кілька разів, але у відповідь ніхто не озвався. Курява почала осідати. Священик поклав на місце кришку даросховниці, щоб уберегти від пилу облатки. Якийсь час він лежав із заплющеними очима і не рухався.

У священнослужителів є один клопіт: рано чи пізно доводиться чинити так, як ти радиш іншим. Природа не дає нічого такого, чого б ви не могли стерпіти. Заслужив. «Сам же казав їй слова Стоїка[264] ще перед словами Бога», — думав він.

Йому не стільки боліло, скільки несамовито свербіло в тій частині тіла, яку привалило. Церкі спробував почухатися, але пальці наштовхнулися на голу скелю. Він уп’явся в неї рукою, здригнувсь і забрав правицю. Свербіж доводив його до сказу. Побиті нерви віддавали дурні накази чухатися. Абат почувався геть зле.

«Що ж, докторе Корсе, звідки вам знати, яке зло більше — свербіж чи біль?»

Над таким він аж трохи посміявся. І цей сміх знову вкинув настоятеля в непритомний стан, із якого він видряпався під акомпанемент чиїхось криків. Раптом до священика дійшло, що це він сам кричить. Церкі раптом стало страшно. Сверблячка трансформувалася в агонію, але кричав він од тваринного страху, а не болю. Навіть дихання тепер викликало агонію. Остання його не відпускала, але терпіти він ще міг. Страх постав од свіжого присмаку чорнильної темряви. Здавалося, вона нависає над ним, жадає його, зголодніло вичікує на нього — чийсь невситимий чорний апетит із жагою до душ. Біль терпимий, а Жахливий Морок — ні. Або там у ньому щось причаїлося, чого не повинно було існувати, або тут залишалося щось, що він іще мав виконати. Варто здатися на ласку темряви — і він уже нічого не зможе зробити або виправити.

Присоромлений власним страхом, абат спробував молитися, але виходило якось не по-справжньому. Ніби він вибачався, а не прохав, ніби останню молитву було вже мовлено, останню кантику проспівано. Страх його не відпускав. Чому? Він намагався подумати про нього раціонально. «Джете, ти бачив, як помирають люди. Як помирало багато людей. На вигляд це просто. Вони ніби вигорають. Потім короткий спазм, і все. Той чорнильний Морок — прірва між агам та Асті[265] — щонайчорніший Стікс, провалля між Господом та Людиною. Послухай-но, Джете, ти ж таки віриш у те, що по той бік є Щось, правда? То навіщо труситися?»

У пам’яті Церкі спливла і настійливо залунала строфа із «Dies Irae»:

Quid sum