Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Для Вільчура все це здавалося неправдоподібним. Хоча те, що він тут застав, чітко свідчило про зближення між Люцією і Кольським, алу він не міг собі уявити, щоб ця дівчина з сильним і рішучим характером відступила від своїх зобов’язань. Слідувало б очікувати чогось зовсім протилежного. Можливо, Люція, навіть кохаючи Кольського, не захоче сама визнавати це. Вона вважатиме священним обов’язком не міняти свого рішення, виконувати обіцянку, нічим не видати зміни, що відбулися в ній. Вільчур був майже впевнений у цьому.

Він заплющив очі і, лежачи в темряві, аналізував сьогоднішню поведінку Люції. Безсумнівно, вона була дещо збентежена його приїздом, але зустріла його так само привітно, як і раніше. Пізніше, протягом усього вечора, вона була дещо стриманою, але не уникала його погляду і питала про все з таким самим інтересом, як завжди. І не було нічого, що б насторожило Вільчура, за винятком того, що жодного разу Люція не звернулася до Кольського. Кольський також звертався тільки до професора. Вони, здавалося, не помічали одне одного, що так контрастувало з їхньою недавньою веселістю, поки вони ще не знали про його повернення.

Він згадав про збрую, яка лежала в кутку передпокою. Звичайно, вони їздять верхи. Взимку вони кататимуться на лижах або на ковзанах, влітку підуть в похід у гори. Вони молоді, вони мають спільні інтереси і достатньо фізичних сил для їх реалізації.

Уже півні співали в обійсті Прокопа Мельника, коли Вільчур заснув.

Рано-вранці, як завжди, всі разом снідали в кімнаті пані Люції. Настрій не покращався, і тільки Омела говорив без упину на радість решти присутніх, які завдяки цьому могли мовчати. Повертаючись до операції Добранецького, він розмірковував:

– Ти витягнув йому пухлину головного мозку, darling. А чи ти замислювався над тим, що, власне кажучи, весь наш мозок, точніше, кора головного мозку, що містить вищі органи системи або просто дух, є найнебезпечнішою пухлиною, якою природа наповнила наші черепи? І якщо я не помиляюся, саме там знаходиться вогнище думки – найнепотрібніші і найнебезпечнішої речі у світі. Уяви собі, яке прекрасне було б життя, володарю, якби ми не думали, слухняно виконуючи накинуті нам природою функції харчування і розмноження. Наскільки б ми були щасливі, якби не повторювали за Картезієм: cogito, ergo sum, але за першою-ліпшою скотиною coito, ergo sum[89]. Гармонія природи була деформована нашим мисленням, бо все в природі доречно. З появою людського розуму ми переконалися, що не знаємо, навіщо нам цей розум потрібен. Якби ми залишилися печерними звірами, було б очевидно, що ми тільки одна з форм метаболізму у світі, що протягом певної кількості років нашого жалюгідного існування нашим завданням було поглинути певну кількість кисню з повітря, води з потічка, рослинного і тваринного продовольства, залишити певну кількість вуглекислоти, мальовничо розкиданих по землі екскрементів і, нарешті, власний труп. Усе добре. У ланцюжку метаболізму виконуємо свою роль. Але що з розумом? Але щодо з «Іліадою», що з «Гамлетом»? Що з біномом Ньютона, з теорією відносності й квантами Планка? Для чого, чорт забирай, усе це? Куди це веде? Якщо ви скажете мені, gentlemen and ladies, пані та панове, що завдяки цьому відбувається зростання цивілізації і пропорційно до нього збільшується природний ріст homo sapiens, то я питаю вас, чи було в планах матері-природи надмірно угноювати землю тими ж згаданими екскрементами і трупами? Це може порушити всю систему і призвести до непередбачуваних катастроф.

Урочисту промову Омели перервало прибуття перших пацієнтів, і троє лікарів приступили до роботи. Лише близько третьої в лікарні знову запанувала тиша. Скориставшись тим, що Люція в лікарняній кімнаті ще робили перев’язку, Вільчур запросив Кольського до своєї кімнати і, пригостивши його цигаркою, запитав:

– І як, колего? Ви дуже на мене сердитесь за те, що я так надовго ув’язнив вас тут?

– Ну що ви, пане професоре. Це для мене був справжній відпочинок.

– Я чув, що у вас багато роботи у Варшаві. Ваша практика зростає. Я дуже зрадів. Після повернення ви матимете ще більше роботи. Сідайте.

– Дякую, – сказав Кольський, сідаючи на табурет.

– Ваші доходи теж ростуть?

– Я не нарікаю.

– Я тільки одного не розумію, – подумавши, продовжив Вільчур, – чому ви досі в холостяках? Вам треба одружитись. З цим зволікати не слід. Я знаю про це з власного досвіду.

Кольський почервонів.

– Це неможливо.

Вільчур звів брови.

– Так уже й неможливо?.. Вибачте мені, колего, що втручаюся у ваші особисті справи, але я думаю, що мені дозволяє наше давнє знайомство і мій вік. Ви можете сказати мені, на чому ґрунтуються ваші висновки?

Кольський відповів не одразу:

– Я кохаю…

– Ну, це, напевно, найменша перешкода, – посміхнувся Вільчур.

– Жінка, яку я люблю, невільна, – пояснив Кольський.

– То, так?.. Одружена?

– Ні, але заручена з кимось іншим.

– Це дійсно прикро. І вона кохає того іншого?

– Принаймні так говорить.

– Але до вас, колего, щонайменше, не відчуває неприязні?

– О ні, – поспішно заперечив Кольський.

Вільчур придивився до нього з посмішкою.

– Дивна річ, пане колего. Як на мене, ви не виглядаєте недолугим, а поводитеся, як боязлива панночка. З жінками слід поводитися круто, пане колего. Рішуче. По-чоловічому. Якщо ви подобаєтесь їй, то – сміливо вперед. Пам’ятайте, не бійтеся будь-яких перешкод, іноді вони здаються занадто грізними. Іноді перед нами стоїть скеля і здається, що ми не можемо подолати її, але інколи достатньо лишень трохи кмітливості і зусиль, щоб покорити вершину.

Кольський нервово перебирав пальцями. Спершу йому здалося, що професор сміється над ним. Потім подумав, що той хотів щось випитати в нього. А тепер вже й сам не знав, що йому думати.

– Так-так, – говорив Вільчур. – Про одруження, пане колего, треба думати вчасно і кувати залізо, поки гаряче. Людина навіть не помітить, як постаріє. Скільки вам років?

– Тридцять, пане професоре.

– Ну от, бачите, саме час. Коли я одружувався, мені вже було забагато. У нас з дружиною була дуже велика різниця у віці. І, звичайно ж, такий шлюб не міг бути щасливим.

Кольський знову почервонів і широко розплющив очі. Невже професор хотів дати зрозуміти, що не думає про шлюб з Люцією?

Вільчур продовжував:

– Звичайно, питання віку саме по собі не є настільки важливе, і я не маю на увазі проблеми сексуального характеру. Ви дуже добре знаєте, що не завжди все залежить від віку. Йдеться про щось інше. Має бути спільність інтересів. Вони повинні бути більш-менш схожими, щоб бути щасливими з жінкою і дати їй можливість бути щасливою. Найбільша помилка полягає в одруженні з дівчиною, молодшою від себе більш, ніж на десять років.

Кольський ковтнув слину й запитав:

– Пане професоре, ви серйозно так думаєте?

– Більш ніж серйозно, пане колего. І не зволікайте, позаяк хтось випередить вас. І не бійтеся суперника. За жінку треба боротися. Це вам не запечений голуб, який сам потрапить до рота. А коли ви завоюєте її, постарайтеся присвячувати їй більше свого часу, аніж роботі. Це дуже важливо. У цьому