Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

розмови, в які я навряд чи можу зробити корисний внесок. Я не почуватимуся компетентним, щоб долучитися до внутрішніх християнських дискусій про відповідальність вірян у секулярній державі. Певна річ, я маю на це свої погляди, але визнаю, що надто віддалений від теми, і учасники мене не почують.

Так само, якби ти — Тім — прилетів у сьогоднішню Англію, ти цілком міг би відчувати і бажання, і спроможність взяти участь у розмові про британське сприйняття Європи чи зовнішню політику Британії на Середньому Сході. Але, найімовірніше, тебе загнали б у кут і збили з пантелику жваві, однак зрозумілі лише посвяченим розмови про відносини Англії та Шотландії. Є розмови, де чужинець почувається на місці й може висловитись, а є такі, де краще промовчати.

Отже, хто такий інтелектуал-космополіт? Хтось, хто живе і пише в Парижі, але не обмежується лише паризькими справами: він водночас француз і більше ніж француз. Те саме стосується нью-йоркських інтелектуалів, які можуть бути дивовижно провінційними, попри гадану космополітичність їхнього міста. Мені здається, багато авторів, яких я читаю, особливо в часописах на зразок «Dissent», серйозно обмежені своїм локальним корінням.

Як той французький інтелектуал переходить до чогось іншого, більшого, хай що це означає? Адже, як ти кажеш, речі, що відгукуються на одному рівні, часто виявляються безнадійно провінційними, якщо дивитися на них із відстані. А водночас, безперечно, у XXI столітті інтелектуалам доведеться функціонувати поза національними обставинами.

Але я бачу тут проблему. Її виявило XX століття: це проблема мислення чужими силами, або ж, як ти іноді кажеш, мислення блоками. Якщо, наприклад, починаєш мислити в термінах інтернаціонального робітничого класу, цілком можуть виникнути проблеми. Або починаєш мислити в термінах визволення найбідніших верств чи колонізованих — і цілком можуть виникнути проблеми. Спроби мислити поза локальними категоріями можуть бути похвальними, але рідко дають тривалі плоди.

Що ширша твоя система координат, то менш ґрунтовно схоплюєш деталі й локальні особливості — тому допитуватися, що ж насправді відбувається, зазвичай найкраще не в інтелектуалів, а в журналістів. Неможливо бути людиною «глобального бачення» і при цьому зберегти звичайне, місцевого рівня знання. Але важко лишатися шанованим інтелектуалом, коли такого знання бракує: рано чи пізно тебе винесе поза твій предмет дослідження — бодай тому, що шукатимеш перспективу, яка його перевершує. Словом, люди, які говорять про все, ризикують втратити здатність говорити про будь-що.

Зрештою, інтелектуал має впускний і випускний клапани. Впускний клапан — це читання, роздивляння, знання, навчання. Але випускний клапан — це його аудиторія, без якої він просто видуває повітря. Біда ось у чому: ніякої «глобальної» аудиторії просто не існує. Якщо напишеш статтю для «The New York Review», можливо, її читатимуть у всьому світі, але твоя справжня аудиторія — це спільнота читачів, активно залучених саме до тієї дискусії, у якій ти береш участь. Тільки в контексті цієї дискусії автор має вплив і тривале значення.

Тож попри ярлики, що буцімто свідчать про інше, немає такого явища, як «глобальний інтелектуал»: Славоя Жижека насправді не існує. З цієї ж причини я завжди скептично ставився до «світ-системної теорії» абощо. Соціологи на зразок Іммануеля Валлерстайна можуть час до часу натрапляти на глибокі ідеї. Однак вони оформлюють свої роздуті загальні припущення в такі тези, що майже гарантують чергове пережовування банальностей.

Звісно, завжди будуть люди, схильні мислити такими категоріями, як завжди будуть і ті, хто виконує ретельну емпіричну роботу. За означенням інтелектуал — це людина, яка за своєю вдачею схильна періодично підноситися на рівень загальних тверджень. Не можуть усі бути вузькими фахівцями, і самих фахівців ніколи не стало би для розуміння складного світу. Але важить золота середина — те, що між локальними деталями і глобальними теоріями, — і навіть нині вона здебільшого національно окреслена. Парадоксально: кожен, хто серйозно налаштований змінювати світ, діятиме насамперед у цьому середньому діапазоні.

Інтелектуалам, які претендують на значущість, навіть якщо вони промовляють передусім на національному рівні, доведеться звертатися до проблем, які не були міжнародними в часи справи Дрейфуса. Наприклад, зміна клімату, нерівний розподіл енергетичних ресурсів — це, по суті, міжнародні проблеми, з якими якось мусять давати раду національні спільноти й індивідууми.

Але було кілька постатей, переважно наприкінці XIX століття, які починали говорити про порівнянні речі. З винаходом кулемета воєнне право потребуватиме перегляду. Зі збільшенням швидкості сполучень переміщення треба регулювати прискіпливіше. Якщо в котрійсь країні цілком інакші критерії всього — від системи мір до якості й вартості, — то з нею не так просто вести торгівлю: отже, потрібні договори. Це запустило чи прискорило процес глобального (чи міжнародного, як тоді казали) мислення — на благо національних інтересів.

Ми не задумуємося, що ширина сучасної залізничної колії майже універсальна, хоч і з низкою історично зумовлених винятків. Але, знаєш, якби було інакше, то вартість предмета, відправленого, наприклад, із Канади до Мексики, зростала б удвічі-втричі, адже у зміну колії вкладено зусилля, час тощо. Тож відтоді й донині ми в багатьох аспектах просто змирилися, що національні інтереси неможливі без міжнародного мислення. Ми не можемо говорити про завдання національної політики, не мислячи понад кордонами. Однак дотепер розмова відбувається в межах кордонів.

Погляньмо на нинішню Європу. Кант говорив про єдиний ринок та ідею вільного руху товарів, вільного обігу грошей і вільного руху людей. Але на ділі вийшло так — звісно, цілком передбачувано, — що товар переміщується вільно, гроші обертаються зі швидкістю світла (ну майже), а от люди, принаймні більшість — ні. Вищий клас вільний у русі, але це мало кому доступно. Більшість людей дуже довго думатиме, перш ніж, скажімо, облишити знайомий світ у Північній Франції та переїхати до Люксембурга тільки тому, що там є краща робота. Хай навіть тепер є спільна валюта і швидкісні поїзди, а більшість важливих законів аналогічні. Навіть у Європі люди живуть у національних рамках.

Які можеш назвати цікаві чи менш цікаві, успішні чи менш успішні спроби перейти від розмови національної до якогось іншого штибу розмови? Бо справді таке враження, ніби ми дійшли доленосного моменту, коли таки важливо, чи ми можемо змінити думку людей у перебігу національної розмови, що точиться в межах національних умовностей, — але навряд чи це вдасться, якщо не покликатися на якесь інше джерело знання або якийсь інший погляд.

Побуду й сам трохи провінційним: найважливіший нещодавній зсув — це творення європейської ідентичності в колах політичної верхівки й освіченої еліти багатьох країн, які зовсім донедавна мислили себе учасниками насамперед (чи й