Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

– Такі візити мають стати регулярними, – сказала я, – було б чудово, якби ти міг приходити раз на тиждень. Але я навіть не проситиму про це, від тебе такого не дочекаєшся. Хоча б раз на місяць – обов’язково.

Він запевнив, що приходитиме щотижня. Обіцяв і, напевно, тієї миті був щирим.

Я не пам’ятаю того дня, коли телефонувала Ніно. Але той день, коли він о десятій ранку з’явився в нашому районі у вишуканому костюмі, за кермом новісінької, коштовної, яскраво-червоної машини, я не забуду ніколи. То було 16 вересня 1984 року. Нам із Лілою нещодавно виповнилося по сорок років. Тіні та Іммі було майже по чотири.

107

Я повідомила Лілі, що Ніно має прийти до мене на обід. Сказала, що примусила його провести цілий день з Іммою. Хотіла їй натякнути, що того дня не треба присилати до мене Тіну, але вона чи то не зрозуміла, чи то не захотіла розуміти. Натомість вирішила запропонувати допомогу, вигукнула:

– Скажу матері, хай наготує їжі на всіх! Пообідаємо всі разом у мене, адже в нас більше місця!

Я здивувалася, занепокоїлася. Адже Ліла терпіти не могла Ніно, навіщо все це?! Я відмовилася, сказала, що готуватиму сама, і повторила, що той день мав бути присвячений Іммі, і для будь-чого іншого не було ані місця, ані часу. Але рівно о дев’ятій ранку Тіна разом зі своїми іграшками піднялася сходами й постукала в мої двері. Одягнена вона була охайно, волосся ретельно заплетене в кіски, оченята весело блищали.

Я впустила її, і мені відразу довелося сваритися з Іммою. Вона була в піжамі, сонна, ще не поснідала, а вже хотіла бавитися з подружкою. Оскільки вона мене не слухала, кривлялася й переморгувалася з Тіною, я розсердилася й зачинила Тіну в окремій кімнаті, що її дуже здивувало і навіть приголомшило, і повела Імму вмиватися.

– Не хочу! – без упину репетувала мала.

На що я відповідала:

– Одягайся негайно, зараз прийде татко!

Останнім часом я постійно їй про це говорила, але донька, почувши мої слова, розвередувалася ще більше. Я й сама перед його приходом місця собі не знаходила, а тому швидко втратила терпіння. Імма викручувалася, кричала: «Не хочу татка!» – ніби ішлося про якісь гіркі ліки. Я була впевнена, що Ніно вона зовсім не пам’ятала, а отже, її протести не були пов’язані конкретно з ним. Я подумала: «Можливо, я помилилася, коли примусила його прийти? Якщо Імма каже, що не хоче татка, то має на увазі, що не хоче будь-якого, а хоче саме такого, як Енцо або П’єтро – як у Тіни та сестричок?»

Тут я згадала про Тіну. Її не було ні видно, ні чутно. Мені стало соромно за свою поведінку, адже Тіниної вини у переживаннях того дня не було ні краплі. Я лагідно покликала її, вона відразу радісно прибігла, залізла на стілець у кутку ванної й почала радити, як мені заплести Іммі такі самі кіски, як у неї. Моя донька заспокоїлася, більше не вередувала й мовчки терпіла, поки я її розчісувала. Нарешті вони вдвох побігли гратися, а я пішла будити Деде й Ельзу.

Ельза підвелася з ліжка у веселому настрої, вона була щаслива знову побачити Ніно і вже за кілька хвилин була готова. А от Деде довго й нудно вмивалася і вийшла з ванної тільки після того, як я на неї гримнула. Вона ніяк не могла змиритися зі змінами у зовнішності. «Я така негарна!» – заявила вона мені зі сльозами на очах. Потім кинулася до своєї кімнати з криком, що нікого не хоче бачити.

Я похапцем взялася чепуритися й собі. До Ніно мені не було ніякого діла, але не хотілося, щоб він побачив мене неохайною й постарілою. Окрім того, я побоювалася, що будь-якої миті може забігти Ліла. Я добре знала, як їй вдається повністю перемкнути чоловічу увагу на себе, якщо вона того забажає. Тож я була схвильована і разом з тим пригнічена.

108

Ніно з’явився точно у визначений час, піднявся сходами з купою подарунків в обох руках. Ельза вискочила на сходовий майданчик йому назустріч, слідом за нею – Тіна, а за ними несміло – Імма.

– Ось і татко, – сказала я малій, а вона якось байдуже похитала голівкою.

Але Ніно з першої хвилини повівся дуже добре. Уже на сходах взявся наспівувати: «А де ж тут моя маленька Імма, яку мені так хочеться розцілувати й вкусити за вушко?» Піднявшись до нашої квартири, він кинув «чао» Ельзі, неуважно смикнув за кіску Тіну, підхопив доньку на руки й розцілував в обидві щічки, сказав, що ще ніколи в житті не бачив такого чудового волосся, розхвалив її платтячко, черевички і все інше. Зайшовши до квартири, навіть не привітався зі мною. Замість цього всівся на підлогу, посадив собі на коліна Імму і тільки після цього краєм ока глянув на Ельзу та тепло привітався з Деде («Боже мій, як же ти виросла! Справжня красуня!»), коли вона з несміливою усмішкою підійшла до нього.

Я бачила, що Тіна збентежилася. Усі навколо завжди нею милувалися й пестили, як тільки бачили. А тут Ніно почав роздавати подарунки і не звертав на неї жодної уваги. Тоді вона сама заговорила до нього ніжним голоском, спробувала сісти на коліна поряд з Іммою, але в неї нічого не вийшло, і вона обіперлася ручкою йому на плече й прихилилася голівкою до шиї. Нічого. Ніно жартома замахнувся книжкою спершу на Деде, потім на Ельзу, потім знову зосередився на доньці. Він приніс їй купу найрізноманітніших подарунків. Чекав, поки мала розгорне один пакунок, і негайно простягав інший. Імма здавалася задоволеною й розчуленою. Поглядала на того чоловіка, як на чарівника, що прийшов творити чудеса тільки для неї однієї, а коли Тіна намагалася взяти якийсь подарунок, репетувала: «Це моє!» Уже за кілька хвилин Тіна відійшла від них, нижня губка малої тремтіла від образи, я підхопила її на руки зі словами: «Ходи до тітоньки!» Тільки тут Ніно, здається, усвідомив, що перегнув палицю, покопирсався в кишені, вийняв недешеву на вигляд ручку й промовив до Тіни: «На, це – тобі». Я поставила дівчинку на підлогу, вона взяла ручку, ледве чутно подякувала, а він ніби вперше на неї поглянув. Я почула, як він приголомшено пробурмотів:

– Ти – копія своєї матері!

– Хочеш, я напишу тобі моє ім’я? – промовила серйозно Тіна.

– А ти вже вмієш писати?!

– Так.