Читати книгу - "Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський"

– Та ні!..

– А може, до мирового: певно, судитесь з ким за землю…

– Та ні!.. Напиши мені, Мордку, до самого царя…

Мордко з жахом відкинувся назад, підсунув окуляри аж на лисину і вирячив витрішкуваті баньки на Семена.

– Чи ви не п’яні часом, пане хазяїн, бодай ви здорові були? – поспитав він з непевністю в голосі.

– Ні, не п’яний… Напишеш, що скажу… Тільки кажи, що тобі дати за «прошеніє»? А не заправ, як за рідного батька!

Мордко, склавши руки на череві, пустив млинка великими пальцями і підвів вирлоокі баньки на стелю. Він щось думав.

– Так, пане хазяїн, – озвався, врешті, жид, – як я пишу в суд, то беру карбованця, як пишу до мирового, то дев’ять злотих, а як до царя, то хіба багато буде – синю?

– Гм… а менше не буде?

– Ні!

– Ей, бійся Бога, спусти хоч трохи…

– Не можу!

– Ну то пиши…

Мордко швидким рухом скинув на ніс окуляри, поплював на пальці, об’яснив шабасівку і налагодивсь писати.

– Пиши так, – почав Семен, присунувшись ближче до жида, – пиши так: «Ясний наш царю й батьку! Ми всі твої діти – і пани, і мужики. Мужик дає рекрута, мужик платить подать…»

– Ай-ай-ай, пане хазяїн! Бійтеся Бога, чи ж я можу писати до царя по-мужицьки? – скрикнув здивований жид.

– Пиши так, як кажу. Адже не дурно пишеш.

Мордко здвигнув плечима, осміхнувся сам до себе і взявся до писання, а Семен почав проказувати. Його думки, що зродились у серці, а зростали в голові, пливли вільно, як прозора течія в зелених берегах, і клались рядками на папері. Ще ніяка супліка в світі не була написана в такій щирій, нештучній формі, і, може, ні в одну не було вкладено такого незарного почуття, такої глибокої віри в свою правду, такої надії на перемогу над усім тої правди!

Лойова шабасівка стікала на ліхтар розтопленим лоєм, тріщала і чаділа чорним ґнотом, а Семен розжеврілими очима стежив за Мордком, що виводив на папері рядок за рядком, осміхаючись інколи непомітно над своєю роботою.

Скоро Семен заніс на пошту та послав своє «прошеніє» – йому легше стало на серці, немов він скинув якусь вагу з його. Тепер усе буде гаразд, тепер доля не за горами! Подякують колись йому за піклування. Не батьки, то діти подякують. Він буде старий, немощний, то любо буде чути, як звідусюди дякуватимуть йому: «Спасибі, діду, спасибі, що порятували». Гарно було Семенові, та він чекав ще кращого.

Минув місяць і другий, а з столиці відповіді щось не присилають. Та байдуже, незабаром мусять надіслати. Поминули й жнива. Семен спродав трохи хліба й заплатив пану Янковському п’ятдесят карбованців довгу. Романові ні з чого було виплатити хоч би й частини, і це трохи гризло Семена, бо вже брат натякав йому за довг.

Настала й осінь, а з столиці – нічичирк. «Що за диво? Чого там рахаються так довго? Та хіба ж там одна справа, там, мабуть, сила роботи!» – заспокоював себе Семен, хоч чув, що йому чогось мулько на серці. Так щось часом точить серце, мов червак… Через кого пришлють відповідь? Чи через пошту на Семена, чи через волость, чи через станового? Ця думка турбувала Семена; його серце починало голосніше калатати, скоро до вуха долітало теленькання дзвоника або коли він стрічався з соцьким. Семен частенько навідувався на пошту, розпитував, чи немає до його листа з столиці. Відповідь не прибувала, хоч час линув, несучи землі снігові шати…

Семен чекав, не тратив надії. Але дедалі невпокій опановував Семеном. Він зробився уразливим, нетерплячим. Його дратувало кожне жалісливе слово бідної Домни, котра не знала, що діється з чоловіком, кожне материне запитання. Він тремтів та схоплювався з лави, як хто ввіходив до хати. Часом уві сні вбачалося йому, що соцький приніс так довго очікувану бомагу. І Семен зіскакував з полу, вибігав на подвір’я. А то видасться йому, що незабаром, або й зараз-таки, мають покликати його до станового. Він сідав тоді на лаві і чекав. І досить на той час стукнути кому-небудь сінешніми дверима, щоб серце Семенове зупинилось в грудях, перестало битись, а змарніле обличчя вмить пополотніло. Семена жерла гарячка, він був сливе недужий. Хрестини сина, що породила Домна восени, не здолали розважити засмученого Семена, не розпорошили його гірких думок, його гризоти…

Минуло Різдво, відсвяткували й Водохреще, а із столиці ні чутки.

«Не пустили, – думав Семен про своє «прошеніє», – не дійшло…»

Ця думка трохи заспокоїла Семена. Не дійшло – значить, нічого сподіватись відповіді. Але мара безземелля в будучності, що була зникла на якийсь час, знов з’явилась і стала перед ним у грізній постаті. Колишні думки знов турбують Семена, знов точать його, мов шашіль дерево; він не має вже сили спекатись непроханих гостей. Думка за думкою, мрія за мрією котяться в бідній голові ціпов’язовій, як хвилі на безкрайому роздоллі моря, котрим годі змагатися з невпинним, могутнім вітром.

Розпалена уява Семенова переносить його в пришлі часи, в тії часи, коли людям стане тісно на своїх ґрунтах, коли, зубожілі, голодні, вони враз з усіх грудей скрикнуть: «Смерті нам або поля!..» Але поля нема, смерть не приходить, і голодні, зворохоблені лави, повні розпуки й зневір’я, ринуть на багатих, на тих, що то мають ґрунта необмежені, що не знали досі голоду й холоду. Ламається всяка правда, розливається море крові людської… І не спинити тоді тої колотнечі, як не спинити хуртовини, не спинити зливи, що затоплює землю, клекоче бурчаками, руйнує греблі й все, що на дорозі…

Семенові стає моторошно. Чи він не хорий, буває? Що се йому верзеться, що се привиджується?.. І він силкується оту нісенітну уяву розпорошити здоровими думками. Чи може так бути, як йому уявилося? Що земля поділяється на шматочки, що людей все більшає, а землі не прибуває, що вже й тепер чимало бурлаків, а далі й більше буде – це кожний бачить й знає. Далі. Голодний вовк серед дня, не боячись смерті, хапає вівцю з отари, а голодна людина не багато краща за вовка. І це очевидячки. Ну, а коли так… а коли так, то все це може справдитися… Семен чує, що його уява зростає в ідею, в яку він вірить і якої заразом жахається… «Але як це може бути, щоб до таких простих речей не доміркувались досі? – тремтячи, як у пропасниці, думає Семен. – Невже до цього ніхто ще не дійшов розумом? Мабуть, що ні, бо не запобігають лихові… Се вже мені десь так Бог дав, зняв більма з очей,