Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

казав, що коли б я скажімо, надумався сховати в кавуні ножа й таємно пере дати його Джімові, щоб той міг ним тюремника вбити, тоді інша річ - тоді все було б гаразд. Ну, та я не хотів із ним сперечатися,- хай буде так, думаю; але на який же біс тоді арештанта визволяти, якщо доводиться сидіти та над усілякими тонкощами мізкувати щоразу, коли трапиться нагода десь кавуна потягти.

Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди - треба було дещо обміркувати.

- Ну, тепер усе готове,- почав Том,- окрім інструменту; а те легко добути.

- Окрім інструменту?

- Атож.

- А якого інструменту? Навіщо?

- Перш за все, щоб рити землю. Не зубами ж ми будемо землю гризти, га?

- А оті старі заступи та кайла, що є в комірчині, хіба не згодяться для підкопу? - питаю.

Він повернувся до мене й подивився так жалісно, що мені аж сльози на очі навернулися, та й каже:

- Геку Фінне, чи ти коли чув, щоб в՚язні мали заступи й кайла та всяке інше найновіше знаряддя, щоб робити підкопи? Насмілюся спитати, якщо в тебе ще хоч краплиночка здорового глузду лишилася: що ж би то за герой був, отой в՚язень, коли б він тікав так просто? Адже ж після цього лишається тільки одне - дати йому ключа від в՚язничної брами та й ніякої мороки! Заступи, кайла! Овва! Та їх навіть і королям не дають.

- Ну, добре,- кажу,- якщо нам заступи та кайла ні до чого, то що ж нам потрібно?

- Два ножі.

- Щоб копати ними підземний хід під халупою?

- Атож.

- Та що тобі, Томе Сойєре, чи ти не того-го?

- Того-го чи ні - однаково; а так споконвіку заведено, це найпевніший спосіб. І ні про який інший спосіб я й не чував ніколи, а тим часом я поперечитував усі книжки, де розповідається про такі речі. Всі славнозвісні в՚язні, що сидять у казематах, завжди копають підземні ходи ножами; та не в землі, щоб ти знав, як ось тутечки, а в гранітних скелях. А скільки ж то часу треба! Минає тиждень за тижнем... а вони все длубають той камінь!.. Ось, наприклад, один в՚язень, що сидів у підземеллі замку д՚Іф, у Марсельській гавані: він копав та й копав і вийшов на волю саме в такий спосіб; а як ти думаєш, скільки часу все те тривало?

- Звідки я знаю!

- Спробуй-но відгадай!

- Та не знаю я... Місяця півтора?

- Тридцять сім років - і вийшов з-під землі аж у Китаї. Он як буває! Я хотів би, щоб наша фортеця стояла на гранітній скелі!

- Але ж Джім не знає нікого в Китаї.

- Ну то й що? В того в՚язня теж не було там ніяких знайомих. Завжди ти вбік тягнеш, Геку. Не забувай головного!

- Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби вибрався на волю; думаю, що й Джімові те однаково. І ще одне: Джім надто старий, щоб можна було до нього ножем докопатися. Він і сконає тим часом.

- Не сконає. Невже ти гадаєш, що підкоп у звичайній землі - це те ж саме, що й у кам՚янистому грунті, й копати його доведеться аж тридцять сім років?

- А скільки ж, Томе?

- Ну, ми не можемо тягнути так довго, як воно годиться за приписами, бо ж дядькові Сайласу кожної миті можуть надіслати відповідь з-під Нового Орлеана. Він довідається, що Джім зовсім не звідтіля. Тоді він також щось напише,- може, оголошення про Джіма, чи ще там що... Отже, ми не можемо ризикувати й копати стільки, скільки належить. За правилами треба було б, думаю, копати щонайменше років зо два, та, на жаль, нам доведеться відступитися від тих правил. Невідомо, що далі буде, а тому я радив би зробити так: копати якомога швидше, а потім уявити собі, ніби ми довбали тридцять сім років. Тоді можна буде відразу ж викрасти Джіма і, тільки-но зчиниться ґвалт, влаштувати втечу. Гадаю, що так буде найкраще.

- Ну, в цьому є якийсь глузд,- зрадів я.- Уявити можна що завгодно. Це діло не хитре, і якщо тільки це на заваді, то я можу уявити, що ми цілих сто п՚ятдесят років копали. Та воно й неважко - тільки звикнути до того. Я зараз же дістану два ножі.

- Діставай три,- сказав він,- з одного нам треба буде пилку змайструвати.

- Томе, якщо це не образливо і не протизаконно,- запропонував я,- то попід дашком, за коптильнею, лежить іржава пилка.

Він кинув на мене сумний, розчарований погляд і відповів:

- Тобі, Геку, нічого не втовкмачиш, марна праця! Біжи хутчій та добувай ножі - три, чуєш?

І я побіг.

Розділ XXXVI

 

 

Тієї ночі, тільки-но в домі поснули, ми спустилися громовідводом у двір, зачинилися в комірчині, дістали з торби гнилючки й узялися до роботи. Найперше розчистили уздовж підвалини місце, футів на чотири чи п՚ять. Том сказав, що це має бути саме за Джімовим ліжком, тож ми підкопаємося під ліжко, а коли скінчимо роботу, ніхто й не довідається, що там є діра, бо Джімова ковдра звисає мало не до самої землі, й для того, щоб помітити підкоп треба нахилитися, трохи підійняти ковдру, і аж тоді побачиш. Ну, та й заходилися ж ми копати і довбали ножами до самісінької півночі; потомилися, як собаки, ще й руки собі понамулювали, а наслідків не бачили ніяких. Нарешті я не втерпів:

- Слухай, Томе Сойєре, тут не на тридцять сім років роботи, а на всі тридцять вісім.

Він нічого не відповів, лише зітхнув і скоро також кинув роботу. Сидів, щось міркував, і таки довгенько міркував, а тоді й каже:

- Все це даремно, Геку, шкода праці. Якби ж то ми були