Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Один із багатьох островів, якими всіяна вся ця частина океану. Як на моряків, це звичайнісінький риф, а для нас — величезна печера. Я трапив на неї випадково, і вона стала нам у великій пригоді.

— А не можна проникнути сюди кратером?

— Тут не може бути ходу. Якусь сотню футів від підніжжя по цій горі ще можна дряпатися, але вище похилі стіни й дужна стеля геть неприступні.

— Я бачу, капітане, природа слугує вам завше й повсюдно. На цьому озері ви недосяжні,— сюди добратися неможливо. Але навіщо вам такий сховок? «Наутілус» не потребує гавані.

— Авжеж, пане професоре. Проте він потребує електрики, щоб рухатися, батарей, щоб виробляти електрику, потребує натрію — живити батареї, вугілля — добувати натрій, а кам'яновугільних копалень — видобувати вугілля. Отож саме тут, ще за геологічних епох, море поглинуло цілі ліси, які, мінералізувавшися, обернулись на кам'яне вугілля і правлять мені за невичерпне джерело палива.

— То ваші матроси, капітане, стають тут за вуглекопів?

— Саме так. Ці копальні під водою, як Ньюкаслеві вугільні шахти. У скафандрах, із кайлом і лопатою в руках мої матроси здобувають тут вугілля, і я не потребую послуг наземних копалень. Коли я спалюю це топливо, щоб дістати натрій, дим валує з кратера, і гора тоді прибирає вигляду живого вулкана.

— І ми побачимо, як ваші матроси працюють?

— Ні. Принаймні не тепер. Мені хочеться не гаючись провадити далі нашу навколосвітню підводну мандрівку. Отже, я маю намір лише забрати запаси натрію. Тільки-но ми його повантажимо, тобто за один день, «Наутілус» вирушить далі. Якщо ви бажаєте оглянути печеру і обійти лагуну, користайтеся цією дниною, пане Аронаксе.

Я подякував капітанові та й пішов до своїх товаришів, що досі не виходили з каюти. Я запросив їх іти за мною, навіть не сказавши, де ми.

Ми вийшли на палубу. Конселеві, якого зроду нічого не дивувало, видалося цілком звичайним те, що він заснув під водою, а прокинувся під землею. А Недові одразу спало на думку — чи нема з цієї печери виходу.

По сніданкові, близько десятої години, ми зійшли на берег.

— От і знову ми на землі! — сказав Консель.

— Хіба ж це називається «на землі»? Радше сказати — не ми на землі, а земля на нас.

Поміж обніжжям гори і озером лежала смуга піщаного берега, яка в найширшому місці ледве сягала п'ятисот футів. Цією смугою можна було легко обійти все озеро. При самім підгір'ї громадились у мальовничому безладді вивергнені вулканічні брили та великі уламки пемзи. Все це каміння, викинуте колись із вулканічної утроби, вкрите блискучою плівкою, ряхтіло в сяйві прожектора. Слюдяний пил, що підіймався з-під наших ніг, мерехтів хмариною іскринок. Що ближче до скель, берег помітно вищав, і ми незабаром дійшли до прискалків, які уступами зводилися догори; ними можна було поволі підійматися серед нагромадження конгломератів, нічим не зцементованих між собою. Наші ноги ковзали по склоподібних трахітах80, які складалися з кристалів польового шпату та кварцу.

Вулканічна природа печери потверджувалася на кожнім кроці. Я звернув на це увагу моїх супутників.

— Уявляєте собі, що діялося в цій лійці, коли тут клекотіла розтоплена лава і рівень розпеченої, аж білої, рідини підіймався до самісінької пащі кратера, ніби розплавлений у домні метал?

— Дуже добре уявляю, — відповів Консель. — Але чи не скаже пан професор, чому могутній ливарник покинув свою роботу і яким то побитом у горні вулкана утворилося спокійне озеро?

— Найвірогідніше, Конселю, що внаслідок якихось струсів у підводній частині гори утворилася розколина, котра править тепер «Наутілусові» за канал, що ним пройшов він до печери. Води Атлантичного океану ринули всередину гори. Між двома стихіями вчинився запеклий двобій, і переміг у ньому Нептун. Та відтоді минули віки, і затоплений вулкан став тихим гротом.

— І чудесно, — зауважив Нед Ленд. — Пояснення мені подобається, та шкода, що розколина, про яку говорив пан професор, не утворилася над поверхнею моря.

— Скажете отаке, друже Неде! — мовив Консель. — Та якби вона була високо над водою, «Наутілус» не пройшов би в печеру.

— А я додам, Ленде, що тоді й вода б не потекла всередину гори, і вулкан залишився б вулканом. Нарікання ваші даремні!

Ми сходили дедалі вище. Уступи щоразу вужчали і крутішали. Глибокі западини перетинали нам шлях; доводилося їх перестрибувати. Ми обминали навислі брили, дряпалися рачки, посувалися плазом. Та Конселева спритність і канадцева сила зрештою подолали всі перешкоди.

На висоті близько тридцяти метрів ґрунт змінився, та це не полегшило нам дороги. Чорний базальт то лежав рівною поверхнею, шорсткою від застиглих пухирів, то височів правильними призмами, ніби колонада, що підтримувала велетенське склепіння — пречудовий взірець природної архітектури. Поміж базальтових брил звивалися застиглі потоки лави, а подекуди — напливи сірки. Розсіяне денне світло, проникаючи кратером усередину печери, осявало блідими відблисками всі ці викидки, назавше поховані в надрах згаслого вулкана.

Невдовзі ми зупинилися. Сходити далі стало неможливо; на висоті близько двохсот п'ятдесяти футів почалися нездоланні перешкоди: прямовисні мури вигиналися в склепіння, і нам довелося обмежитись висотною прогулянкою навколо озера. Рослинний світ починав тут змагатися з світом мінералів. Кілька кущиків і навіть якісь деревцята стриміли із розколин скелі. Я натрапив на молочай, що виділяє їдкий сік. Геліотропи, не виправдуючи своєї назви, бо до них ніколи не пробивалося сонячне проміння, сумно посхиляли головки, безбарвні й незапашні. Де-не-де з-під миршавих листочків алое несміливо визирало ромен-зілля. Між лавових потоків я помітив і кілька фіалок, що зберегли свої ніжні пахощі. З якою насолодою я вдихав їхній ніжний аромат! Запах — душа квітки, а морські квіти, ці пречудові водорості, не мають душі!

Ми підійшли до купки могутніх драковців, що силою свого міцного коріння розсували кам'яні брили,