Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

Коли сонце вже добряче схилилось до обрію, ящірка прокинулася від голоду, ще не сильного, а легкого, такого, який саме спонукав розпочинати полювання. Кілька дерев лежали навкруги, вивернувши коріння з прибережного супіску. Звіддалік ледь-ледь тягнуло димом, як і кілька вечорів перед тим. Очамимря звелася на всі чотири лапи, обтрусилась і тихо пішла вздовж Ріки, виглядаючи хоч би якоїсь поживи. Сутінки потроху западали над Рікою, із кущів тягнуло прохолодою. Велика хижа тварина нечутно рухалась у темряві, а голод усе наростав у її нутрощах пекучою безформною плямою.

Поволі світає з-за Ріки. Будиться град після ночі хмільної, якою закінчився вчорашній вільний день. Передбачливіші пияки-жлуктії, знаючи, що вранці не будуть у стані до роботи підніматися, поховалися, де змогли, аби не йти до помешкань ночувати. Бо ж уранці десятники прийдуть, а вони вже свій обов’язок у такий день добре знають і ретельно виконують — до праці тягнуть і хворого, і слабого, і недужого. От і поховалися п’янички по льохах та підвалах, чи й не тих самих, у яких напередодні пляшки шукали. Декотрі до колісниць нерухомих залізних позалазили, хоч там уже й двері зняті, і вікна повибивані. Сплять у кущах на горах поскотинських молоді хлопці та дівчата, растаман-трави споживши, обіймаються, від прохолоди ранкової щуляться-здригаються. По Узвозу, попід будинками, зіщулившись, аматори клею в тюбиках сидять заціпеніло — для них ніч як єдина мить проминула, вони й не зогледілися коли. Ті, які грибів нажувалися, надалі ще поміж сном і явою перебувають — тонка межа їх розділяє, і вони на тій межі, наче на линві, балансують відчайдушно. Для них ранок настане тільки з ударом гарапника десятницького межи плечі. Важким, неприємним буде для них пробудження. Але воно прийде неминуче, невідворотно.

Онде рипнули ворота в домі Кнєзевому. Видно, не спиться володареві, він вийшов удосвіта крадькома, нікого не розбудивши. Без шапки, вітерець ранковий легеньке волосся рудувате йому куйовдить. У каптанці легенькому наопашки. Пішо він вийшов, м’якими сап’янцями нечутно ступаючи по бруківці. Роззирнувся Узвозом, на будинки похилені з вікнами, фанерою позабиваними, на тіла підданців своїх, скоцюрблені на хідниках попід домами та на лавках попід деревами. Маркутно Кнєзеві. Пройшов униз кроків зо дев’ять-десять, неначе до Ріки спуститись наміряючись, та й повернув назад, до дому свого. Якусь важку думу володар думає, якесь передчуття його зсередини з’їдає. Не до добра це, ой, не до добра…

Та лише ворота за ним удруге рипнули, причиняючись, як знизу, із Подолу, перші свистки й удари бубнів долинули. І Азар’ян до воріт дому Кнєзевого коня свого спрямував, знизу, звідти ж, із Подолу. Ранкову раду радити приїхав старший над десятниками. Міст і далі вода розмиває, нарід ремствувати почав, усе частіше розмови чути, що ні на що той міст не потрібен, що ніякі брати зі сходу не прийдуть сюди ніколи, а якщо й прийдуть, то знайдуть спосіб і без мосту переправитися.

Кнєзь і сам знає, що вся ця справа з мостом не вартує й порожньої банки з-під консерви. Та знає він також іще одну істину: люд, який спільною працею довгий час зайнятий (нехай і безглуздою, непотрібною), об’єднується, гуртується вже від самої тільки роботи цієї, нехай і марної. Якщо людей довго-довго примушувати щось будувати, то далі вони самі будувати рватимуться, щоб завершити свою працю недокінчену. І плакатимуть, і тужитимуть-сумуватимуть, якщо їх раптом від цієї праці непотрібної звільнити. А як ще їм і заборонити раптом цією звичною працею займатися, то й зовсім люди божеволіти почнуть. Треба тільки перед тим досить довго людей до праці такої примушувати. Найкраще, звісно, коли б кілька поколінь. На жаль, Кнєзь не аж так довго над градом володарює. Ну, нічого. Може, наступникам його через це легше буде, коли втягнеться нарід у працю, призвичаїться.

Ось знову ця думка про наступника. Азар’ян щось там повідає своє про обсяг робіт, денний виробіток, якісь кубічні й прості сажні, аршини, лікті та вершки. А Кнєзеві знову до голови клопіт зайшов стосовно доньок доростаючих. Зятя (чи зятів) для них шукати треба. Бо сина Кнєзь не має й уже не матиме. А з зятя потім і наступника собі виховати можна буде. Щоби той оборонив його старість, під руку сильну град із усіма його мешканцями узявши. І тут знову резон, що не може їх, зятів, двоє бути. Бо ворожнеча почнеться, міжусобиці. Люди, вони такі, що ніколи владу порівну поділити не спроможні. Завжди комусь більша частка дістанеться, і той хтось, коли він не зовсім дурень, усе зробить, аби свою більшу частку на цілковиту владу перетворити. На тім світ стоїть, ніхто інакше не живе, ні в стаді овечому, ні в зграї вовчій, ані й межи людьми.

Найкраще на зятя, звісно, Кирюха надавався б. (Від згадки про Кирюху, про майбутню з ним розмову, Кнєзь аж скривився. Та, миттю себе опанувавши, віддав розпорядження Азар’янові, щоб гридні та десятники виглядали Кирюху і, коли той із низів’їв повернеться, негайно до дому Кнєзевого припровадили. «Це, як ти понімаєш, у твоїх собствінних інтересах», — упівголоса закінчив володар. «Да я вже давно розпорядився», — так само тихо відповів старший над десятниками.) Він, Кирюха той, не тільки розумом серед мешканців граду вирізняється. Він і з виду показний: світле волосся, сині очі, борода охайно підстрижена. І люди його поважають-шанують, бо рівний він у поводженні і з гриднем бритоголовим, і зі смердом нестриженим, ні на кого ніколи голосу не підняв, не послав, не образив. Та й Кукакола з Піпсіколою, як він у Кнєзя бував, очей від нього не відводили. Бо так їм гридні осібно, окремо подобалися: тій такий, а тій — інакий. А на Кирюху дивилися доньки Кнєзеві в усі свої чотири ока і замилування на їхніх обличчях було однаковісіньке: що на лівому, те й на правому. Кнєзь то одразу завважив, тьохнуло серце батьківське, зрозумів-збагнув без слів і без пояснень, що дівчата його дивного підданого вподобали.

Кнєзь, схаменувшися від роздумів, завважив, що Азар’ян свою доповідь уже закінчив і тепер вичікувально дивиться через стіл, за