Читати книгу - "Емілі виростає"

стрічаються лиш на хвилину — не довше. Втім, тепер Емілі подвійно тішилася тим, що таки придбала цього капелюшка. Виглядала вона у нім дуже привабливою. Кожна деталь її вбрання була ретельно дібрана й естетична. Одягнена була наче з голочки — за старим виразом, який дуже мені до вподоби. Тітка Рут, як спускалася сходами додолу, поглянула на племінницю і несподівано зауважила, що Емілі вже молода жінка.

«Рухи справжньої Мурреївни», — подумала вона чи не з гордістю.

Насправді ж Емілі успадкувала елегантність і граційність од Старів. Мурреї були ставні й сповнені гідності, але з рухами занадто церемонними, негнучкими, сказати б.

Чу-Чін одразу не сподобався Емілі. Придивившись до нього (він сидів перед будинком пані Роял, немовби на чатах), вона дійшла висновку, що він, хоч і гарний по-своєму, але брудний. Сподівалася здобути його прихильність, однак уникнути фізичного зближення.

Чу-Чін зустрів її вельми привітно, вимахуючи хвостом і приглядаючись до неї з неприхованою цікавістю. Коли дзвонила у дзвоник, стояв біля гості у позі напруженого очікування, коли ж двері відчинилися, радісно скочив до жінки, що стояла на порозі, й ледве не збив її з ніг.

Панна Роял сама відчинила двері. Вродливою вона не була, як устигла помітити Емілі з першого ж погляду, зате вирізнялася вродженою вишуканістю, яку не може заступити ніщо набуте з літами. Одягнена була в гарну сукню з фіолетового оксамиту, на носі мала пенсне.

Чу-Чін, видершись на неї, рвучко — раз і другий — лизнув її в щоку, по тому забіг до будуару пані Роял. Чудову фіолетову сукню заплямував геть — зверху донизу. Емілі подумала, що ставлення пані Роял до цього песика є справедливим і що якби вона, Емілі, була йому господинею, то він був би краще вихований. Але панна Роял не дорікнула йому жодним словом. Емілі почувалася трохи ніяково, бо панна Роял привіталася з нею хоч і люб’язно, а втім, досить холодно.

— Може, зайдете до вітальні й присядете? — запросила вона.

Зайшли до вітальні. Панна Роял посадовила Емілі на м’яке, зручне крісло, а сама зайняла високий, з твердою спинкою, стілець. Емілі, чуйна і вразлива, зауважила вибір стільця, який робив панну Роял високою, величною, неприступною. Чому не сіла на крісло чи на канапу? Може, хотіла підкреслити офіційний характер зустрічі? Тим часом невгамовний Чу-Чін вискочив на канапу, немилосердно плямуючи плюш і мереживне укривало, розмахуючи змоченим у якійсь калюжі хвостом. Було знати, що панну Роял щось роздратувало й Емілі завітала до неї в недобрий час.

— Чудова погода, — пробелькотіла вона. Знала, що це найдурніший спосіб підтримати розмову з усіх, які існують, але мусила це проказати, адже панна Роял уперто мовчала. Це мовчання страшенно її, Емілі, гнітило.

— Справді чудова, — погодилася панна Роял, навіть не дивлячись на Емілі. Уп’яла очі в Чу-Чіна! Ту мить Емілі зненавиділа Чу-Чіна. Це справило їй деяку полегкість, оскільки не важилася ще ненавидіти панну Роял. Однак воліла би водномить відлетіти звідси на тисячу миль! Ах, якби вона принаймні не брала з собою цього стосика рукописів! Неважко було здогадатися, що саме вона тримає на колінах. Ніколи вона не зважиться показати це панні Роял. Взагалі: хіба можливо, щоб ця, з міною образи, королева була авторкою того чарівного своєю щирістю листа? Неймовірно! Емілі почувалася збентеженою, непоказною, маленькою… і зовсім юною! Ох, якою ж юною, недосвідченою і нетямущою!

Минали хвилини, що здавалися Емілі вічністю. Не годна була знайти тему для розмови. У мозку вона відчувала порожнечу, горло було наче здавленим чиєюсь рукою. І спало їй на думку, що панна Роял поставилася до неї так холодно тільки тому, що довідалася про ту «пригоду» в домівці Старого Джона!

Емілі від збентеження завовтузилася на кріслі, й перев’язаний стосик рукописів упав з колін на підлогу. Відтак нахилилася, аби підняти. Ту ж мить капосний Чу-Чін блискавично зіскочив з канапи й зірвав жмутик штучних фіалок з нового капелюшка Емілі. Емілі випустила стосик й обіруч схопила капелюшка. Чу-Чін же зубами вхопив рукописи й вискочив у вікно, залишивши на полі битви жмутик фіалок.

Та незносна тварюка поцупила найновіші й найкращі її твори. Один Бог відає, що вона з ними зробить. Ймовірно, вона, авторка, вже ніколи їх не побачить. Але принаймні закрито питання, показувати їх панні Роял чи ні.

Емілі поклала собі не зважати вже на панну Роял і не щадити її заради її ж прихильності, якої, втім, так і не здобула. Жінка, що дозволяє псові такі вибрики, не виховує цю бестію жодним чином! Навпаки: скидається на те, що вона забавляється його псячими витівками. Емілі певна була, що помітила усмішку на зухвалому обличчі панни Роял, коли фіалки з її капелюшка опинилися в зубах розбещеного барбоса.

Емілі згадала пораду, яку батько Високого Джона давав своїй дружині:

— Бріджіт, як люди тобі докучають, випни нижню губу. Випни, кажу, губу.

Емілі відкопилила нижню губу.

— Дуже грайливий пес, — зауважила вона іронічно.

— Дуже, — незворушно підтвердила панна Роял.

— Чи не вважаєте ви, що йому потрібна дещо суворіша дисципліна?

— Не вважаю. Напевно, ні, — відказала панна Роял, очевидно, думаючи про своє.

Тієї миті Чу-Чін повернувся, обійшов кімнату, винюхуючи щось по кутах, і стрибнув на канапу, де вмостився з усією можливою зручністю.

Емілі видобула з торбинки записника й олівця.

— Пан Тауерс доручив мені взяти у вас інтерв’ю, — нагадала вона.

— Розумію, — байдуже кинула панна Роял, не зводячи очей зі свого обожнюваного песика.

Емілі:

— Отже, чи можна поставити вам декілька запитань?

Панна Роял з перебільшеною люб’язністю:

— Дуже рада буду відповісти.

(Чу-Чін, перевівши дух, зістрибує з канапи й вибігає крізь прочинені двері до їдальні).