Читати книгу - "На далеких берегах"

командуванням командирів, що зібралися тут, повинні піти на околиці Трієста, їх завдання — замінувати всі дороги, що ведуть у гори, озброїти трофейною зброєю селян, які співчувають партизанам. Партизани візьмуть з собою чотири польових гармати, п'ятнадцять крупнокаліберних кулеметів і чотири бронемашини, захоплені раніше в націстів і сховані в лісі. Бронемашини й зброю треба старанно замаскувати на підступах до Трієста й запримітити місце, де вони будуть сховані. Після цього партизани кружним шляхом проберуться в Опчину.

Пропустивши вперед основні сили каральної експедиції, вони зайдуть їм у тил і за сигналом відкриють ураганний вогонь з гармат, мінометів, увірвуться в лави фашистів на бронемашинах, загалом зроблять усе, щоб приголомшити їх, створити у фашистів враження, що вони потрапили в мішок. Частина партизанів повинна непомітно пройти з Опчини в робітничі квартали міста й там чекати сигналу.

Одночасно з ударом у спину такого самого удару буде завдано фашистам з фронту. Коли ж вони все-таки спробують прорватися вперед, то під ними почне рватися замінована земля, і вороги розгубляться, не знатимуть, куди спрямувати головний удар. Поки догадаються, що в тилу в них всього тільки двісті чоловік, вони встигнуть уже зазнати великих втрат. Партизанам треба розбитись на невеликі загони, по десять-п'ятнадцять бійців. План наступу в гори у німців суворо засекречений. І завдяки своїй звичайній самовпевненості, вони переконані, що про цей план ніхто не може знати, і не вживають особливих заходів обережності. Тому основну ставку треба робити на несподіваність. Сигнал до виступу буде дано ракетою. Позиції, зайняті партизанами в тилу ворога, треба міняти залежно від розстановки сил фашистів і того порядку, в якому вони просуватимуться.

У цій операції беруть участь тільки добровольці: тут потрібна особлива витримка, холоднокровність і безстрашність.

Уточнивши по карті завдання кожного командира й позицію, яку він повинен зайняти в тилу ворога, а також можливі напрямки, в яких доведеться наступати або відступати, Сергій Миколайович відпустив їх. У таборі було оголошено бойову тривогу.

За годину загін з двохсот партизанів був готовий до виконання найскладнішої операції. Сільвіо доповів Ферреро про те, що всі бронемашини перевірені і приведені в порядок. Сам він мав повести одну з них.

Уперед пішли розвідники, а разом з ними й Мехті. Вони піднімали своїх людей по селах і селищах, і люди, одержавши від партизанської частини зброю, займали гірські плаї, допомагали партизанам мінувати дороги.

Фашистські карателі мали залишити Трієст і розпочати свої операції наступного дня о дванадцятій годині ночі. О десятій вечора партизани були вже під Трієстом і, замаскувавши гармати й бронемашини в ярах та покинутих сараях, пішли кружним шляхом на Опчину. Збір було призначено у дворі будинку Марти Кобиль. Звідси чоловік п'ятдесят, по одному, пробралися до міста. Зв'язковий, трієстинський токар, найближчий сподвижник товариша П., розмістив партизанів у робітничих кварталах.

Цієї ночі в Трієсті було незвичайно тихо. Патрулі повільно походжали по робітничих кварталах, але нікого не зустрічали. Здавалося, що місто вимерло. Але так тільки здавалося. На його західній околиці шикувалися в цей час батальйони фашистів, заправлялись машини, мотоцикли. Дивізія чекала сигналу наступу.

А вулицями Трієста, тулячись до стін будинків, поквапливо йшли підлітки, прямуючи до собору Сан-Джусто. Почалося це так: один з хлопчаків, косоокий Маріо, почув, як хтось стиха постукав у двері їхнього будинку. Батько його, схопившись з постелі, відчинив двері. Хлопчик потихеньку підкрався до дверей, що вели в кімнату батьків, і припав вухом до замкової щілини. Маріо мало що зрозумів із слів гостя й батька, та одне було ясно: заварювалася якась каша. Обов'язок дружби змушував хлопчика негайно повідомити про це своїх товаришів… І ось почалися перебіжки з вулиці на вулицю, з квартала в квартал. Хлоп'ята вирішили вилізти на дзвіницю Сан-Джусто, звідки видно весь Трієст, паче на долоні, і з неї спостерігати за тим, що діятиметься в місті.

Рівно опівночі Мехті вийшов з будинку Марти Кобиль. Через плече в нього була перекинута сумка з двома порціями вибухівки. Вперше він ішов виконувати завдання сам, без напарника.

Спускаючись у місто, Мехті почув шум машин, танків, мотоциклів і тупіт сотень кованих чобіт. «Почалося», подумав він і прискорив ходу.

У Карранті цієї ночі був піднесений настрій. Щойно по телефону він побажав полковникові Гульбаху щасливої дороги, ще раз пообіцяв йому свою допомогу в разі потреби і попросив повідомляти його про хід операції. На карті Гульбаха були позначені всі потаємні стежки, і він досить виразно уявляв собі можливі позиції партизанів.

«Нарешті з партизанами буде покінчено!» радів Карранті. Він вирішив сьогодні не спати, а чекати повідомлень про перші успіхи дивізії Гульбаха: йому мали дзвонити по телефону. Щоб не нудьгувати, Карранті ввімкнув радіолу.

… Партизани вийшли з своїх схованок і почали займати позиції.

В гестапо, в есесівських частинах, що лишалися в Трієсті, панувало пожвавлення. Німці раділи не менше за Карранті: кінець партизанам, тепер можна буде хоч трохи відпочити від тривог. По місту блукали п'яні гітлерівці.

О пів на першу ночі на вулицях Трієста можна було почути улюблену пісеньку фашистів — «Лілі Марлен».

… Мехті вирішив скоротити дорогу й дістатися до віа Фортуна через прохідні двори.

Хвилин через десять він уже розшукував на цій вулиці будинок Мазеллі. Почувши кроки жандармів, що йшли в ногу, Мехті зупинився і ввійшов у перші, що трапилися, двері, над якими горіли червоні ліхтарі. Всередині, крім кількох п'яних націстів, нікого не було. До Мехті підійшов господар закладу, догідливо посміхаючись, сказав:

— Синьйор, сьогодні є повна гарантія, що вибухів не буде. А дівчата наші нудьгують… Прошу…

— Я не сам, — відповів Мехті, прислухаючись до тупоту загону фельджандармерії, що крокував вулицею. — Нас ціла ватага.

— Де ж вони? — зрадів господар.

— Я маю піти по них, вони послали мене дізнатися, чи можна у вас добре повеселитись.

— Ну, звичайно! — вигукнув господар. — Тут лише два клієнти, цей третій не йде в рахунок, — він показав на італійського унтера, що розвалився на дивані: унтер був п'яний як дим.

— Тоді я піду по своїх.

— Поспішайте! — крикнув услід господар. —