Читати книгу - "Вигнанці"

— Що ж нам робити?

— Обійдемо кругом і зайдемо їм у тил.

Круто повернувши ліворуч, він повів їх лісом, описуючи довгу дугу. Він ішов швидко, але беззвучно в густій тіні дерев. Нарешті, він знову повернув і зупинився.

— Це наш слід, — показав він.

— Так, і по ньому пройшло двоє червоношкірих! — прошепотів Амос, нагинаючись і показуючи на сліди, зовсім не видні Ефраїмові Саведжу й де Катіна.

— Дорослий воїн і юнак, який уперше йде в бій, — зауважив дю Лю. — Як бачите, вони йшли дуже швидко: ледве вдавлені п'яти їхніх мокасинів. Вони йшли один за одним. Ну, тепер ходімо за ними, як вони за нами, і побачимо, чи не будемо ми щасливі.

Він швидко подався вперед, тримаючи мушкет напоготові, інші йшли слідом, але в тінявому лісі навколо них не було чути ні звуку, ні ознаки життя. Нараз дю Лю зупинився і вперся в землю рушницею.

— Вони ще й досі позаду нас, — промовив він.

— Невже?

— Так. Ось те місце, де ми звернули. Одну мить вони вагались — це видно з їх слідів, — а потім пішли за нами.

— Якщо ми спробуємо йти швидше і зробимо ще коло, то можемо наздогнати їх.

— Ні, тепер вони обережні. Зрозуміли, що ми йдемо вдруге по своїх же слідах, щоб спантеличити їх. Ляжемо за це дерево і подивимось, чи не вдасться побачити їх.

Великий гнилий пень, позеленілий від моху, вкритий рожевими та червоними грибками, лежав поблизу того місця, де зупинились наші розвідники. Француз притаївся за ним, три товариші зробили так, як і він, і всі разом почали дивитися з-за гілля кущів, що закривали їх. Все та сама широка смуга світла лилась між двох сосон, а навкруги, як і попереду, був присмерк і безмовність, ніби у просторому храмі з колонами з дерев і безмежним листяним шатром замість покрівлі. Не хрустів сучок, не шелестіла гілка; тільки різкий гавкіт лисиці лунав звідкись із глибини лісу. Дрож збудження пробігав по тілу де Катіна. Йому згадались ігри в піжмурки серед дубів та тисових огорож Версаля, якими розважався двір під час доброго настрою Людовіка. Але призом там було різьблене віяло або коробка цукерок, а тут ішлося про життя і смерть.

Минуло десять напружених хвилин, але ніщо не свідчило про присутність живої істоти позаду.

— Вони там, у тій хащі, — шепнув дю Лю, киваючи головою в напрямку густого чагарника за двісті кроків.

— Ви бачили їх?

— Ні.

— З чого ж робите висновок?

— Я бачив, як білка вискочила з дупла он на тій великій березі і кинулась назад, ніби чогось злякавшись. Звідти їй, мабуть, видно все, що робиться в заростях кущів.

— Ви думаєте, вони знають, що ми тут?

— Ні, вони не можуть нас бачити, але підозрівають. Вони самі бояться пастки.

— Чи не кинутись нам туди?

— Вони застрелять двох із нас і щезнуть у лісі, мов дим. Ні, нам краще йти далі.

— Але вони підуть слідом.

— Навряд. Нас четверо, а їх тільки двоє, і до того ж вони зрозуміли, що ми насторожі і вміємо пізнавати сліди не гірше за них. Проходьте за ці стовбури; звідти їм не видно нас. Так! Ну, нахиляйтесь, доки не вийдемо з вільшини. Тепер треба йти швидше, бо де є два ірокези, там, напевно, недалеко є двісті.

— Слава богу, що я не взяв з собою Аделі! — прошепотів де Катіна.

— Так, мосьє, добре людині мати дружину-товариша, але не на кордонах країни ірокезів або якоїсь іншої індійської країни.

— Так ви не берете з собою дружини, виряджаючись у подорож? — поцікавився офіцер.

— Беру, але не дозволяю їй переходити із селища в селище. Вона лишається у вігвамі.

— Значить, ви розлучаєтесь з нею?

— Навпаки, вона завжди буває на місці, щоб привітати мене. Присягаюсь святою Анною, мені було б страшенно тяжко, прийшовши в якесь селище, не побачити там дружини, яка зустріла б мене.

— Значить, вона йде попереду вас чи що?

Дю Лю зареготав беззвучно, але від щирого серця.

— Нове селище, нова жінка, — промовив, нарешті він. — Але у мене скрізь буває тільки по одній; французові соромно показувати поганий приклад, коли наші отці церкви жертвують своїм життям, проповідуючи дикунам доброчесність. Ах, ось і річка Аджідаумо, де індійці ставлять сіті на осетра. До Пуату лишається ще сім миль.

— Значить, ми до смерку дійдемо туди?

— Мені здається, нам краще почекати в лісі, поки смеркне. Коли ірокезькі розвідники пройшли так далеко, то, напевно, їх дуже багато коло Пуату, і остання частина дороги, якщо ми не будемо обережні, стане найнебезпечнішою для нас, надто коли ці двоє, перегнавши нас, попередять інших.

Він помовчав з хвилину, нахиливши голову і обережно прислухаючись.

— Присягаюсь святою Анною, — пробурчав він, — ми не відірвалися від них. Вони знов ідуть по нашому сліду.

— Ви чуєте їх?

— Так, вони недалеко від нас. Ну, на цей раз вони зрозуміють, що даремно пішли за нами. Зараз я покажу вам лісовий фокус, який може здатись вам новиною. Роззувайте-но ваші мокасини.

Де Катіна скинув чоботи, те саме зробив і дю Лю.

— Надіньте їх замість рукавичок, — сказав піонер, і через хвилину взуття обох товаришів опинилось на руках Ефраїма Саведжа та Амоса.

— Мушкети можете закинути на спину. От так! Тепер ідіть рачки, добре зігнувшись, руками дужче надушуйте на землю. Прекрасно. Двоє можуть