read-books.club » Сучасна проза » Юнаки з вогненної печі 📚 - Українською

Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

143
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Юнаки з вогненної печі" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 85 86 87 ... 136
Перейти на сторінку:
лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так думав тоді я, бо хотів так думати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні; отож яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би й ідіотом, щоб думав про темні речі. Отож я вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, що й щирий, але його пропозиція дати почитати оте “щось” була підозрілою. Однак міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і “пушка”, тобто провокація. Я знову струснув із себе ці думки і вийшов із трамвая, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило мене від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.

Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.

— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.

Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.

— Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.

— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.

— Скільки маєш часу? — спитав я.

— А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?

— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.

— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!

— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.

— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?

— Залежно від того, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.

— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!

— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.

До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,— її наївна мудрість часом таки вражала.

Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.

— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.

— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.

— Такі вони в тебе деспоти?

— Не деспоти, а я так обіцяла.

Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.

— А чому не сказала, що ідеш до Києва? — спитав я.

— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!

— Але ж

1 ... 85 86 87 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юнаки з вогненної печі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юнаки з вогненної печі"