Читати книгу - "Темна матерія"

— О Джейсоне.

— Я утнув ще одну дурницю.

— Яку?

— Я витратив трохи наших грошей і купив телефон.

— Навіщо тобі знадобився той телефон?

— Щоб подзвонити Даніелі і вдати її Джейсона.

Я готуюся до нової атаки Аманди, натомість вона підступає до мене, обнімає за шию й цілує в маківку.

— Встань.

— Навіщо?

— Роби те, що тобі кажуть.

Я встаю.

Вона розстібає мою куртку й допомагає мені витягти руки з рукавів. Потім штовхає мене, щоб я ліг, і стає на коліна.

Розшнуровує мої черевики.

Стягає їх із моїх ніг і жбурляє в куток.

Я кажу:

— Уперше за весь цей час, я, здається, розумію, як той Джейсон, якого ти знаєш, міг зробити це зі мною. Мені спали на думку такі ж дурнуваті думки.

— Наш розум не розрахований, щоб таке витримувати. Дивитися на всі оті версії своєї дружини — у мене це просто в голові не вкладається.

— Він, мабуть, тижнями слідкував за мною. На роботі. На наших романтичних вечірках із Даніелою. Він, очевидно, сидів на тій самій лавці, і спостерігав ночами, що там у нас відбувається в будинку, уявляючи себе на моєму місці. І ти знаєш, до чого я дійшов сьогодні ввечері?

— До чого? — вона з острахом чекає відповіді.

— Я прикинув, що вони, мабуть, тримають запасний ключ там, де й ми. Пішов раніше з кінотеатру. Я збирався знайти ключ і пробратися в будинок. Хотів сховатися в якій-небудь шафі й спостерігати за їхнім життям. Дивитися, як вони сплять. Я знаю, це божевілля. І я знаю, що твій Джейсон, очевидно, не раз побував у нашому домі, перш ніж того вечора нарешті наважився вкрасти моє життя.

— Але ж ти цього не зробив?

— Ні.

— Бо ти порядна людина.

— Зараз я не почуваюся дуже порядним.

Я падаю на матрац і втуплююсь у стелю цього готельного номера, який, так чи інакше, став нашою домівкою поза межами куба.

Аманда вкладається на ліжко біля мене.

— Це не працює, Джейсоне.

— Ти про що?

— Ми буксуємо на місці.

— Я не згоден. Згадай, із чого ми почали. Пам’ятаєш той перший світ, куди ми потрапили, де навколо нас падали будинки.

— Я вже збилася з ліку, в скількох Чикаго ми побували.

— Ми дедалі ближче підбираємось до моєї...

— Ми нікуди не наближаємось, Джейсоне. Світ, який ти шукаєш, це піщинка на безмежному березі.

— Це неправда.

— Ти бачив, як твою дружину вбили. Як вона померла від страшної хвороби. Ти розмовляв із нею, а вона тебе не впізнавала. Вона була одружена з іншими чоловіками. Одружена з різними версіями тебе. Скільки ще ти витримаєш чогось подібного, перш ніж у тебе остаточно поїде дах? А до цього недалеко, зважаючи на твій теперішній психічний стан.

— Мова не про те, витримаю я чи не витримаю. Головне — знайти мою Даніелу.

— Справді? То ось чим ти займався, просидівши цілий день на лавці? Шукав свою дружину? Подивись мені в очі. У нас залишилось шістнадцять ампул. Наші шанси тануть.

У моїй голові гупає пульс.

Вона йде обертом.

— Джейсоне, — я відчуваю її руку на своєму обличчі. — Ти знаєш, що таке божевілля?

— Ну?

— Знову й знову робити одне й те ж, і чекати різних результатів.

— Наступного разу...

— Що? Наступного разу ми знайдемо твій дім? Яким це чином? Ти збираєшся за ніч списати ще один записник? І що це змінить? — вона кладе руку мені на груди. — У тебе тахікардія. Тобі треба заспокоїтися.

Вона перекочується на бік і вимикає лампу на столику між ліжками.

Лягає біля мене, але в її дотику немає нічого сексуального.

Із вимкненим світлом моя голова працює краще.

Кімнату освітлює тільки синє неонове світло вивіски за вікном. Уже дуже пізно, на вулиці майже не чути машин.

Приходить милосердний сон.

Я заплющую очі, думаючи про п’ять записників, які стосиком лежать на приліжковій тумбочці. Майже кожна сторінка заповнена моїми карлючками, які дедалі більше нагадують почерк маніяка. Я все думаю, чи достатньо, чи правильно я написав, щоб якомога точніше зобразити свій світ, завдяки чому я сподіваюся нарешті потрапити додому.

Але цього не стається.

Аманда не так уже й помиляється.