Читати книгу - "Батурин"

— Як?

— А так, що гетьман за Десною, а цар тут. Заки гетьман зі шведами поспіє, цар може з ними зробити що захоче. Та ще міркують вочи собі, що хоч тепер гетьмана зрадять, так це ніщо. Як побідить цар, то він їх за тую зраду всілякими маєтностями обдарує, а якщо гетьман зі шведами верх візьме, то він їм простить, бо гетьман свій чоловік і своїх духовників не буде так карати, як за що-будь карає їх цар. І ви повірили попам?

— Вони слуги Божі і закони Господні краще знають, ніж ми. Хай вони перед Богом відповідають за нас.

— Кождий за себе відповість, бо на те у нас розум і вольна воля є. Якщо царська власть від Бога, то гетьманська теж від нього. Гетьмана вибрав народ, а голос народу — голос Бога. Не гідні ми зватися людьми вольними, коли не розуміємо того.

— Як голос народу — голос Бога, то чому ж ти не хочеш слухати того, що громада скаже, громада — теж народ.

— Та не така, як наша, і не в таку пору, як тепер. Нашу громаду чорт опутав, і вона голосу Божого не чує — з отсеї розмови бачу. Та я на суд нечестивих не піду.

— А нам пора. Простіть, що позбавили сну.

— Який там сон тепер. Спасибі, що зайшли. Бувайте! Відпровадив їх до воріт, глянув на вулицю, постояв і, стурбований, вернувся до жінки.

— Ось воно як! — сказав, ховаючи самопал під постелю. — Щось таке твориться тепер у нас на Україні, чого ніяк не розберу. Народ не той став.

— Інші часи, інші люди, — зітхала жінка.

— Але ж двох правд нема і двох честей також ні. Що було справедливим, осталося для внуків, а що ні, те ні.

— Не всякий так гадає, як ти.

— Не всякий, але подумай лиш — предательство!

— Пре-да-тель-ство! — повторив, розкладаючи безладно руками.

— Були предателі за часів Христових, є й тепер. І тепер розпкяли б Христа.

— Добре ти кажеш: і тепер розпняли б Христа за те, що він людям добра бажав. А людям треба не благодаті небесної, а звичайної наживи, і не слова Господнього вони бояться, а лиш кнута. Страшно подумати, жінко. В Батурині кілька тисяч людей смерть за нашу правду понесло і муки страшні протерпіли, а тут вони тих мучеників, що від рук мучителів спаслися, мучителям видавати хочуть. Я того не переживу.

Ходив по хаті, збентежений до краю.

В його словах почувався такий великий жаль, що слухати було важко. Щоб повернути його від тих гадок, хазяйка просто спитала:

— Чи не краще нам полковника Чечеля кудись заховати?

— Куди?

— А хоч би в омшаник.

— Гадаєш, не знайдуть. Перед своїм ворогом не сховаєшся.

— То, може б, йому дати коня і провести куди безпечно?

— Не пора тепер. Світає. Треба чекати ночі.

— Жаль, що ми того скорше не зробили.

— Як? Не бачила його? Таж це не чоловік, а тінь. На ногах устояти не міг. Порубаний такий. Дивуюся, що від упливу крові по дорозі не впав.

— Так що ж буде?

— Що Бог дасть, але я його живим зі своєї хати не видам.

Жінка мовила поранню молитву і збиралася палити в печі.

На майдані збирався народ. Старші на колодах сиділи, пихкаючи люльки, молодші стояли кругом.

Сходило сонце.

Зразу поза хатами і поміж деревами в садах являлася золота смуга, ясна, що аж за очі брала. Згодом ясність тая піднімалася вгору, розкидуючи кругом своє щедре проміння. Ніби незрима рука золоте зерно сипала на землю, ніби небесний сівач ішов понад землею і сіяв.

Декому здавалося, що з-поза обрію з мрачних країн темної ночі виїжджає лицар у блискучій збруї на білому коні, з золотим мечем у долоні. На шоломі в нього китиця огненних пер, вітер обриває їх і кидає на землю. Рожами кладуться вони на поля, на верховіття дерев, на криші хат, пелюстки, платочки рожевого квіття стеляться кругом. Їде велетень лицар, мерехтить сріблиста збруя, сяєво ясне ллється з золотого меча, а перед ним утікає ніч. Горбиться, кулиться, до землі присідає і по ставищах, по мокляках, по оболонях волочить за собою спідницю довгу з непевної темряви і з нічної імли.

Дивляться сивоголові господарі, як білий лицар чорну ніч проганяє, знімають шапки й голосно хрестяться, а наймит якийсь, що недавно до села приплівся, поміж молодшими гукає:

— Пора діло кінчить. Доволі кров нашу пили, кровопийці. Доволі крутили нами. В потребі нашому братові золоті гори обіцяють, приманюють улесливими словами. Хочеш у війську служить, то в реєстр впишемо тебе, а хочеш на землі працювати, так і землю дістанеш. А прошу.

— І млинок, і ставок, і вишневий садок, — доповідав його товариш.

— Дістанеш на Йосафатовій долині, а тепер маєш не садок, а в задок.

Сміються кругом.

— А скінчиться війна, так гонять тебе з полку, як собаку з хрестин. Ти хто такий? Хахло, тягло, хамська твоя мати, йди на панів працювати. От яка наша правда, браття.

— Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.

— Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.

Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:

— До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.

— Ані дуків-серебреників.

— Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.

— Сорочки