Читати книгу - "Вершник без голови"

— Що вирішили?

— Те, що я сказав. Ніхто інший не назве вас своєю, а Моріс-мустангер і поготів.

— Он як?

— Еге ж, отак. Пообіцяйте мені, що більш ніколи не побачитеся з ним, а ні — то ви не зрушите з цього місця!

— Ви, певно, жартуєте, доне Мігелю?

— Ні, доньє Ісідоро, я говорю цілком серйозно. Досить було тільки поглянути на мексиканця, щоб

зрозуміти: він таки не жартує. Хоча в душі Койот був боягузом, тієї миті в очах його світилась холодна, жорстока рішучість, а рука вже тяглася до мачете.

Попри всю свою відвагу, донья Ісідора не могла побороти збентеження. Вона розуміла, що їй загрожує небезпека й що дуже мало надії її відвернути. Від першої ж хвилини зустрічі вона передчувала якусь загрозу, але тоді ще сподівалася, що поява Моріса-мус-тангера урве ту прикру розмову й поверне її на інше. Вона весь час сторожко дослухалася, чи не почує тупоту копит, і раз у раз нишком позирала крізь зарості туди, звідки він мав долинути.

Тепер їй не було на що сподіватися. Побачивши свого листа, вона зрозуміла: Моріс Джеральд не отримав його.

Надія, що досі жевріла в душі Ісідори, згасла, і в неї майнула думка про втечу. Але й це загрожувало небезпекою. Звісно, неважко повернути коня й помчати геть, проте її може наздогнати куля. Револьвер у Койота так само напохваті, як і мачете.

Молода мексиканка цілком усвідомлювала небезпеку свого становища. Будь-яка інша жінка на її місці впала б у розпач. Та не така була Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. Вона й узнаки не дала, що стривожена Койотовою погрозою.

— Дурниці! — вигукнула вона, майстерно вдаючи, ніби не повірила жодному його слову. — Ви жартуєте зі мною, сеньйоре! Хочете настрахати мене. Ха-ха-ха! А чого б мені вас боятися? Верхи я їжджу не гірше за вас і ласо кидаю так само вправно й далеко, як і ви. Ось подивіться, як добре я ним орудую!

Усміхаючись, донья Ісідора зняла з сідельної луки ласо і, мов на доказ своїх слів, почала крутити ним над головою.

Насправді вона мала зовсім інший намір, але Діас того не зміркував. Здивований її поведінкою, він мовчки сидів у сідлі й дивився на неї.

І тільки тоді, коли зашморг обвинув його лікті, він усе збагнув, але було вже пізно. В наступну мить мотузка міцно припнула його руки до тулуба, і він уже не міг дістати ні до револьвера, ні до мачете.

Койот не встиг навіть спробувати звільнитися від зашморгу, бо, перш ніж сягнув рукою до мотузки, вона затяглась на його тілі, а тоді його сіпнуло так, що вибило. з сідла й, оглушеного, непритомного, кинуло на землю.

— Отак, доне Мігелю Діасе! — вигукнула та, що так круто змінила ситуацію і тепер сиділа на коні впівоберта до переможеного супротивника, а від луки її сідла до нього тяглося туго напнуте ласо. — Не погрожуйте мені більше! І не пробуйте пручатись. Тільки ворухніть пальцем — і я вдарю коня острогами! Підлий негідник! Хоч який ти боягуз, а таки вбив би мене… я побачила це в твоїх очах. Та ми помінялись ролями, і тепер…

Здивована тим, що Діас не озивається, вона замовкла й, не попускаючи ласо, придивилась пильніше до поваленого ворога.

Той лежав на землі, спійманий у зашморг, непорушний і німий, мов колода. Впавши з коня, він утратив і мову, й свідомість і був зовсім як мертвий. Кінь його забіг у зарості й час від часу голосно іржав.

— Пресвята Діво! Невже я вбила його? — вигукнула донья Ісідора, осаджуючи свого коня назад, але не повертаючи, ладна в будь-яку мить поскакати геть. — Бог мені свідок, я не хотіла цього, хоч цілком мала право й на таке — адже він намірявся вбити мене! Чи він справді мертвий, чи тільки прикидається, щоб заманити мене ближче? Ет, лишімо це на розсуд інших. Головне, що я можу спокійно їхати собі додому — тепер він не дожене мене. А потім пришлю сюди когось із гасієнди, і його розв'яжуть. Бувайте, доне Мігелю Діасе! До побачення!

З цими словами, які свідчили, що її не гризе сумління за той вчинок, молода мексиканка витягла з-за корсажа невеличкий гострий кинджал і перерізала мотузку біля самого сідла, а тоді вдарила коня острогами й помчала геть, залишивши Діаса лежати посеред галявини зв'язаного й непритомного.

Розділ XLIX

ЛАСО РОЗВ'ЯЗАНО

Сполоханий орел з криком зривається з великої всохлої тополі й шугає вгору. Його зігнали гучні сердиті голоси, і він летить подивитись, що там скоїлося.

Один помах могутніх крил — і птах уже над галявиною серед заростей. Ширяючи' у високості й пильно вдивляючись униз, він бачить і всю ту галявину, і навколишні чагарі. На галявині перед ним постає картина, яка, напевне, тішить його око: там лежить крижем якийсь чоловік, непорушний і, мабуть, мертвий, а навколо з іржанням бігає, осідланий кінь. У заростях орел бачить двох самотніх вершниць. Одна, простоволоса, з розмаяними на вітрі косами, сидячи по-чоловічому на дужому коні, гінким чвалом скаче геть від галявини. Друга, на плямистому мустангу, в жіночому сідлі, належно вдягнена і в капелюшку, їде з протилежного боку в напрямі галявини, і хоч скаче вона не так швидко, проте на вигляд не менш збуджена.

Отаку картину бачить орел в високості.

Обидві ті вершниці нам знайомі. Перша, котра скаче геть>— Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос; друга, що під'їздить до галявини, — Луїза Пойндекстер.

Чому перша їде звідти, ми вже знаємо. Лишається з'ясувати, навіщо простує туди друга.

Після розмови із Зебом Стампом молода креолка повернулася до своєї кімнати і, ставши на коліна перед різьбленою постаттю мадонни, звернулася до неї з молитвою. Як і всі креоли, вона була католичка й щиро вірила в заступництво небесних сил. Дивна й сумна була її молитва: дівчина молилася за людину, яку вважали вбивцею її брата.

Сама вона й на мить не припускала, що Моріс Джеральд міг вчинити такий жахливий злочин. То була просто неймовірна річ. Якби в Луїзи виникла хоч найменша підозра, її серце не витримало б.

Вона прохала для нього не прощення, а заступництва. Благала святу Діву оборонити його від ворогів, що ними були її ж таки друзі.

Ту скорботну молитву, пошепки звернену до неба, раз по раз уривали тяжкі ридання. Луїза дуже любила брата й гірко тужила за ним,