Читати книгу - "Сутінки"

я концентрувалася на абстрактних візерунках, випадково знаходячи картинки у формах, як бачила їх у хмаринках в дитинстві. Я угледіла блакитну руку, жінку, що розчісує волосся, котика, що потягується. Та коли тьмяно-червоне коло перетворилося на око, що пильно дивиться на мене, я відвела погляд.

Повільно тягнулася друга половина дня, я вирішила лягти у ліжко, просто щоб убити час. Сподівалася, що, опинившись на самоті в темряві, зможу відпустити моторошні страхи, що причаїлися десь на межі підсвідомості, не здатні прорватися на поверхню під уважним Джасперовим поглядом.

Та Аліса випадково пішла слідом, наче за дивним збігом одночасно зі мною стомившись сидіти у залі. Цікаво, які конкретно вказівки вона отримала від Едварда? Я простягнулася на ліжку, вона сіла поруч, склавши ноги по-турецькому. Спершу я не звертала на неї уваги, враз відчувши, що достатньо стомлена, аби заснути. Втім, за кілька хвилин паніка, що зменшувалася у присутності Джаспера, почала випускати пазурі. Я швидко відмовилася від ідеї поспати та скрутилася в клубочок, обхопивши ноги руками.

— Алісо? — запитала я.

— Так. Я намагалася говорити дуже спокійно.

— Як гадаєш, що вони зараз роблять?

— Карлайл хотів завести мисливця якнайдалі на північ, почекати, поки той наблизиться, заплутати його й атакувати з засідки. Есме та Розалія повинні прямувати на захід, доки жінка переслідуватиме їх. Якщо вона повернеться, вони мають їхати назад до Форкса і наглядати за твоїм батьком. Тому я гадаю, якщо вони не можуть подзвонити, все йде за планом. Мисливець перебуває доволі близько, вони не хочуть, щоб він підслухав розмову.

— А Есме?

— Гадаю, вона вже повернулася у Форкс. Вона не телефонуватиме за найменшого ризику, що жінка підслухає. Я вважаю, вони всі просто хочуть перестрахуватися.

— Ти справді думаєш, що з ними все гаразд?

— Белло, скільки разів повторювати тобі, що для нас не існує небезпеки?

— А якби була, ти сказала б?

— Так. Я завжди говоритиму тобі правду, обіцяю. Голос у неї був чесний. Якусь мить я повагалася, потім вирішила: вона каже те, що думає.

— Тоді розкажи мені… як стають вурдалаками?

Запитання заскочило її зненацька. Вона замовкла. Я перекотилася, щоб подивитися на неї; судячи з виразу обличчя, її розривали два протилежні почуття.

— Едвард не хоче, щоб я розповідала тобі, — твердо сказала вона, та я відчула, що вона з цим не згодна.

— Так не чесно. Я вважаю, що маю право знати.

— Атож.

Я очікувально поглянула на неї. Вона зітхнула.

— Він оскаженіє.

— Це його не стосується, це наша справа. Алісо, подружко, я благаю тебе!

На той час ми справді стали подругами; вона, швидше за все, знала, що ми залишимося ними назавжди.

Аліса дивилася на мене неперевершеними мудрими очима… вона робила вибір.

— Я розкажу тобі про механізм трансформації, — нарешті сказала вона, — але я не пам’ятаю, як це відбувалося зі мною, ніколи нікого не перетворювала сама й не бачила, як роблять це інші, тому май на увазі: це лише теорія.

Я чекала.

— Як хижаки, ми маємо в арсеналі вдосталь фізичної зброї — набагато, набагато більше, ніж насправді потрібно. Сила, швидкість, гострота чуттів, поминаючи вже тих із нас, хто, як Едвард, Джаспер чи я, має додаткові здібності. До того ж, як квіти-хижаки, ми приваблюємо жертву зовнішньою красою.

Я тихо сиділа, пригадуючи, як наглядно продемонстрував Едвард усе перелічене на галявині.

Вона усміхнулася — широко, зловісно.

— У нас є ще одна відносно непотрібна зброя. Ми отруйні, — сказала вона, сяючи зубками. — Отрута не вбиває, просто знерухомлює жертву. Вона працює повільно, поширюючись по тілу з потоком крові; коли ми кусаємо жертву, то та відчуває занадто страшні фізичні муки, щоб утікати від нас. Це відносно непотрібна зброя, як я сказала. Якщо ми підібралися близько, жертві й так не врятуватися. Певна річ, трапляються винятки. Карлайл, наприклад.

— Отже… коли отрута пошириться організмом… — про бурмотіла я.

— Для повного завершення перетворення потрібно кілька днів, в залежності від того, скільки отрути потрапило в кров, як близько до серця вона ввійшла у тіло. Поки серце продовжує битися, отрута поширюється, зцілюючи, трансформуючи тіло, яким мандрує. Нарешті серце зупиняється; перетворення завершене. Та ввесь цей час, кожну секундочку, жертва мріятиме про смерть.

Я затремтіла.

— Як бачиш, не дуже приємно.

— Едвард казав, що перетворити когось дуже важко… не розумію, — сказала я.

— Ми чимось подібні до акул. Коли ми спробували кров або навіть відчули її запах, нам дуже важко втриматися й не напитися. Інколи неможливо. Розумієш, коли ми кусаємо, куштуємо кров, це спускає гачок шаленства. Перетворення — важкий процес для обох: з одного боку — спрага крові, з другого — нестерпний біль.

— Як думаєш, чому ти нічого не пам’ятаєш?

— Не знаю. Для решти біль трансформації — найяскравіший спогад із людського життя. Я не маю жодного людського спогаду, — додала вона замислено й сумно.

Ми лежали мовчки; кожна думала про своє.

Минали секунди, я настільки заглибилася у власні роздуми, що майже забула про її присутність.

Раптом без жодного попередження Аліса скочила з ліжка, легко приземлившись на ноги. Моя голова різко сіпнулася вгору, я приголомшено витріщилася на подругу.

— Щось змінилося, — нетерпляче сказала вона, цього разу звертаючись не до мене.

Вона дісталася дверей одночасно з Джаспером. Очевидячки, він чув нашу розмову і її несподіваний вигук. Він поклав руки їй на плечі та спрямував назад до ліжка, всадовивши на краєчок.

— Що ти бачиш? — з притиском запитав він, вп’явшись поглядом у її відсутні очі. Я сіла ближче, нахилилася, щоб уловити швидкий тихий голос.

— Я бачу кімнату, можливо, залу. Вона довга, всюди дзеркала. Дерев’яна підлога. Джеймс у залі, він чекає. Я бачу золоту… золоту смугу навколо дзеркал.

— Де ця зала?

— Я не знаю. Чогось бракує — досі не прийняте одне важливе рішення.

— Коли це буде?

— Незабаром. Він буде у дзеркальній залі сьогодні, може, завтра. Все залежить від того рішення. Він чекає на щось. А поки що він у якому приміщенні в темряві.

Джаспер досвідчено ставив їй запитання, його голос був спокійний, методичний.

— Що він робить?

— Він дивиться телевізор… ні, відеомагніфон, у темряві, в іншій кімнаті.

— Ти бачиш, де він?

— Ні, занадто темно.

— А дзеркальна зала, що там іще є?

— Тільки дзеркала і золотиста штука. Стрічка, яка тягнеться по всьому периметру. Там є чорний стіл, на ньому стоїть велика стереосистема й телевізор. Джеймс принесе туди відеомагнітофон, але не дивитиметься його, як у темній кімнаті. У цій залі він чекатиме.

Її очі затуманилися, потім сфокусувалися на Джасперовому обличчі.

— Ще щось?

Аліса похитала головою.