Читати книгу - "Тріумфальна арка"

Равік присилував себе запалити сигарету й знов подивився на Гааке аж тоді, коли викурив її до кінця. Не поспішаючи, він озирнувся по залі, ніби когось шукав. Гааке саме впорався з лангустом і витирав губи. Він тримав серветку не однією рукою, а двома і, ледь натягнувши її, притуляв до губ, спершу до однієї, тоді до другої, як жінка, що стирає помаду. І дивився просто на Равіка.

Равік перевів погляд на другий столик, відчуваючи, що Гааке й досі дивиться на нього. Підкликавши офіціанта, він замовив другу чарку «перно». До столика Гааке теж підійшов офіціант. Він забрав те, що лишилося від лангуста, наповнив порожній келих, потім приніс тацю з сиром. Гааке вибрав тягучий брі, що лежав на солом’яній підстилці.

Равік закурив нову сигарету. Трохи згодом він краєчком ока позирнув на Гааке й пересвідчився, що той знов дивиться на нього. Це вже було не випадково. По спині в нього пробіг мороз. Якщо Гааке впізнав його… Він зупинив офіціанта, що проходив повз столик.

— Ви б не винесли мою чарку надвір? Я б хотів посидіти на терасі. Там прохолодніше.

Офіціант завагався.

— Краще, якби ви розрахувалися тут. Терасу обслуговує інший офіціант. Тоді я перенесу вам чарку туди.

Равік кивнув головою і дістав гроші.

— То я доп’ю її тут, а надворі замовлю іншу. Щоб не було ніяких непорозумінь.

— Як ваша ласка, пане. Дякую.

Равік не поспішаючи допив вино. Звичайно, Гааке все чув. Він навіть перестав їсти, коли Равік розмовляв з офіціантом. Тепер він знов узявся до їжі. Равік ще трохи посидів на місці. Якщо Гааке впізнав його, лишалося тільки одне: вдати, що він не впізнав Гааке, і крадькома стежити за ним далі.

За кілька хвилин Равік підвівся й неквапом вийшов на терасу. Там майже не було вільних столиків. Він трохи постояв, поки знайшов місце, з якого видно було край столика

Гааке. Самого Гааке він не бачив, але неодмінно побачив би, якби той підвівся й пішов до дверей. Равік замовив чарку «перно» й відразу розрахувався, щоб бути готовому будь-коли рушити назирці за Гааке.

— Равіку… — мовив хтось біля нього.

Він здригнувся, ніби від удару. То була Джоан. Він розгублено втупив у неї очі.

— Равіку, — знов мовила вона, — ти не впізнаєш мене?

— Звичайно, впізнаю.

Він дивився на столик Гааке: офіціант приніс туди каву. Равік полегшено відітхнув. Іще є час.

— Джоан, — насилу спитав він, — як ти тут опинилася?

— Дивне запитання. До «Фуке» ходить весь Париж.

— Ти сама?

— Сама.

Равік похопився, що Джоан стоїть, а він сидить. Він підвівся й став так, щоб видно було столик Гааке.

— У мене тут є одне діло, Джоан, — швидко сказав він, не дивлячись на неї.— Я не можу тобі пояснити, яке. Але ти мені заважаєш. Залиш мене самого.

— Я почекаю. — Джоан сіла. — Хочу побачити, яка вона.

— Хто? — нічого не розуміючи, спитав Равік.

— Та жінка, на яку ти чекаєш.

— Я не чекаю ні на яку жінку.

— А на кого?

Равік неуважно глянув на неї.

— Спершу ти мене не впізнаєш, — повела вона далі.— Потім хочеш спекатися мене. І сам схвильований… Я знаю, що тут хтось є. І хочу поглянути, хто.

П’ять хвилин, прикинув Равік. Хоч каву можна пити й десять або навіть п’ятнадцять. Гааке ще викурить сигарету. Мабуть, одну. До того часу треба позбутися Джоан.

— Добре, чекай, — мовив він. — Я тобі не можу заборонити. Але сядь десь-інде.

Джоан нічого не відповіла. Очі її стали ясніші, а обличчя напружене.

— Це не жінка, — сказав Равік. — А якби була й жінка, то яке твоє в біса діло? Не виставляй себе на сміх. Сама тягаєшся з тим актором, а мене ревнуєш.

Джоан промовчала. Вона глянула в тому напрямку, що й він, намагаючись з’ясувати, на кого він дивиться.

— Нащо це? — мовив Равік.

— Вона сидить з іншим чоловіком?

Зненацька Равік опустився на стілець. Гааке чув, що він захотів перебратися на терасу. Якщо він його впізнав, то насторожився й тепер стежить за ним. А коли так, що природніше й безпечніше сидіти на терасі з жінкою, а не самому.

— Гаразд, — сказав він. — Лишайся тут. Те, що ти собі надумала, — безглуздя. Я скоро встану й вийду. Ти проведеш мене до таксі, але не поїдеш зі мною. Згодна?

— Навіщо така таємничість?

— Ніяка це не таємничість. Тут сидить чоловік, якого я давно не бачив. Я хочу довідатися, де він мешкає. Оце й усе.

— То не жінка?

— Ні, чоловік. Більше я тобі нічого не можу сказати.

Біля столика зупинився офіціант.

— Що ти питимеш? — спитав Равік Джоан.

— Кальвадос.

— Один кальвадос, — сказав він офіціантові.

Той пішов виконувати замовлення.

— А ти не питимеш кальвадосу?

— Ні, я п’ю «перно».

Джоан пильно подивилася на нього.

— Ти не уявляєш, як я часом ненавиджу тебе.

— Буває.

Равік не спускав з ока столика Гааке. Скло, подумав він. Тремтливе, текуче, мерехтливе скло. Вулиця, столики, люди — все потонуло в драглях із хисткого скла.

— Який ти холодний, егоїстичний…

— Джоан, — мовив Равік, — поговоримо про це іншим разом.

Вона помовчала, поки офіціант ставив на стіл чарку. Равік відразу розрахувався за кальвадос.

— Ти мене призвів до цього, — з викликом сказала вона, коли офіціант пішов.

— Я знаю…

Над столиком, за яким сидів Гааке, з’явилася його біла, м’ясиста рука. Він брав цукор.

— Ти! Більше ніхто! Ти мене ніколи не кохав, тільки грався мною. Ти бачив, що я тебе кохаю, а сам був байдужісінький.

— Це правда.

— Так?

— Це правда, — мовив Равік, не дивлячись на неї.— Але потім було вже інакше.

— Аякже, потім, потім! Коли все пішло шкереберть! І було вже надто пізно. Це все через тебе.

— Я знаю.

— Не говори так зі мною! — Вона була бліда й сердита. — Ти навіть не слухаєш мене.

— Як це не слухаю? — Він повернув до неї голову. Треба говорити, неодмінно говорити, байдуже що. — Ти посварилася зі своїм актором?

— Так.

— Нічого, помиритесь.

Синій димок над столиком у кутку. Офіціант налив іще кави. Видно, Гааке не поспішав.

— Я могла б тобі не признатися, — мовила Джоан. — Могла б сказати, що зайшла сюди випадково. Але це була б брехня. Я шукала тебе. Я хочу залишити його.

— Так завжди буває. Хтось хоче когось залишити.

— Я боюся його. Він мені погрожує. Хоче застрілити мене.

— Що? — Равік глянув на неї.— Що таке?

— Він погрожує, що застрілить мене.

— Хто? — Равік слухав її краєм вуха і аж тепер раптом усе збагнув. — Он що! Ти