Читати книгу - "Аку-аку"

Корона з пір'я, яку зробила Таху-таху, була точною копією ха 'у теке-теке — головного убора, який колись носили на голові перші мешканці острова Пасхи. Такі корони добре відомі, вони збереглись у деяких музеях світу.

З цим убором на голові я почував себе досить таки безглуздо, ніби хлопчик, що гасав по кам'янистих рівнинах острова Пасхи, граючись при місяці в індійців. Це почуття не покинуло мене й тоді, коли я присів навпочіпки, щоб з'їсти два курячі куприки.

Потім ми відсунули кілька каменів серед залишків вивітреного, потрісканого лавового потоку, і я з короною на голові перший поліз у тісний отвір. Під землею ми опинилися в просторій печері з низькою нерівною стелею. Долівка була вистелена старим сіном. Праворуч містився маленький «вівтар», вкритий очеретяною матою. На ньому лежала велична кам'яна голова, а обабіч неї — два черепи. Один череп був людський, а другий — кам'яний, із дивно витягнутими у трубочку губами, що закінчувались невеличким круглим блюдечком — світильником. Із глибоких очних ямок на світильник дивилися великі очі. Напроти цього страшного тріо, біля другої стіни, лежав ще один білий череп і майстерно виточена кам'яна ступка з вирізьбленим обличчям на верхній частині. Посеред печери, на долівці, містилась невисока кам'яна плита, вкрита зверху сіном і очеретяною матою. Хуан попросив мене сісти на неї і непорушно дивитись в одне місце, як це робив колись його дід. Уздовж стін лежали такі самі плити, заставлені найдивовижнішими фігурами. Крім усіх цих незвичайних скульптур, обабіч тої плити, на якій я сидів, лежало по жовтому очеретяному згортку.

В першу чергу Хуан витягнув модель плоту Кон-Тікі і норвезький настільний прапорець.

— Це твоя кров, — хрипко шепнув він, стискаючи прапорець, — а тут ти можеш дістати іншу силу: тут лежить іпу маенго, — додав він, показуючи на згортки.

У мене аж подих перехопило, коли, піднявши очеретяні згортки, я. побачив, що там було. В кожному з них містився коричньовий глечик. Очевидно, це були два з тих трьох загадкових глеків, які в свій час Андрес, на зло мені, показував патеру Себастьяну.

— В другій його печері багато різних маенго, — зауважив Туму. — Вона буде твоя, якщо ти повернешся до нас.

Один з глеків оперізував простий орнамент. Хуан сказав, що глек зробив його дід, а рисочки на орнаменті зображають людей, що йдуть на війну. Глеки клали в печери для того, щоб мертві могли з них напитися, якщо захочуть.

Коли ми потім у таборі показали глеки, тільки Гонзало вони виявились відомими. Такі самі посудини з давніх-давен ліпили та, напевно, ліплять і тепер у глухих районах індійці в Чілі.

Перед нами постала нова проблема. Ці глеки не могли бути зроблені представниками білої раси, бо ті користувались гончарним кругом. Їх було виготовлено чисто індійським способом. Як могли ці примітивні індійські глечики знайти собі шлях до острова Пасхи чи то в давнину, чи то в наш час? І чому їх вважають гідними зберігатись з фігурами в родинних печерах? Чому воду духам не ставлять у склянці, бляшанці або чайнику? В господарстві остров'ян-вироби з кераміки не вживались, але в Хуана, очевидно, були ще такі посудини, бо виявилося, що жодний з цих глеків не відповідав тим трьом, які Андрес показував патеру Себастьяну.

Один тільки раз мені ще довелося почути на острові Пасхи про печеру, повну старовинних глеків. Вона належала двоюрідному братові Енліке, але він поїхав до Чілі на «Пінто».

Уже світало і співали півні, коли я безшумно прослизнув у хвіртку до бургомістра. В хаті не було нікого, і ліжко стояло так, як я його й залишив. Невидимі руки приготували для мене на столі свіжі фрукти, сік і печену курку, але найприємніше було простягтись на чистих білих простиралах, які в свій час я подарував господарю, коли він мріяв поїхати в Чілі.

— Дон Педро, бургомістре, — сказав я, коли вранці мій друг, посміхаючись, зайшов навшпиньки з тазом води до кімнати. — Дякую за чудову постіль. Але коли ти покажеш мені свою печеру?

— Не хвилюйтеся, сеньйоре, хіба сьогодні вночі тобі не пощастило?

— В мене було «добре щастя». Але я скоро залишу острів. Коли ж я побачу печеру Оророїни?

— Не хвилюйся, сеньйоре. Ти ж одержав од мене «ключ». Хіба він не в тебе під ліжком?

Це була правда. І я не міг не посміхнутись про себе, згадавши, що в мене під ліжком лежить голова довговухого, але зовсім не такого, як я сподівався.

Останнім часом з бургомістром відбувалось щось дивне. Вийшовши з лікарні, він став якийсь чудний, і я не зовсім пізнавав його. Він дуже схуд і зблід, як звичайно після хвороби, але разом з тим у його хитрих очах над впалими щоками з'явився якийсь новий вогник. Він більше не боявся своєї покійної бабусі і здавався збудженим, дуже оптимістичним і повним фантастичних планів. Ми заберемо з печери всі фігури і обидва станемо мільйонерами. Тоді він купить невеличке судно і відкриє регулярний маршрут для туристів між континентом і островом. Його брат, «сільський капітан», може тримати потрібний курс по зірках, а рудоволосий син Хуан, який навчився водити джип, буде машиністом. Усі на острові дуже розбагатіють, бо туристи, яких він привозитиме, купуватимуть фігури птахо-людей і моаї кава-кава більше, ніж остров'яни зможуть їх вирізати з дерева.

Я намагався збити його непомірний оптимізм, але він і слухати мене не хотів: не можна так казати задля «доброго щастя». Однак, незважаючи на всі ці слова й гучні обіцянки, бургомістр після того як видужав, не приніс мені з печери жодного каменя. Працювати до нас він також не пішов, йому раптом на це забракло часу. Адже бургомістр — дуже зайнята людина.

Та якось, зустрівши мене біля своєї хвіртки, він мало не почав мене обнімати:

— «Добре щастя»! Сьогодні для нас дуже щасливий день, — схвильовано зашепотів він і, незважаючи на присутність капітана, розповів, що Таху-таху погодилась передати мені «ключ» від печери Оророїни.

Вона поставила тільки одну умову: щоб при від'їзді з острова я взяв з собою не лише бургомістра з сином, але й її старшого сина. Коли я пообіцяв поговорити про це з губернатором, бургомістр аж підскочив з