Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

— Ви, здається, не розумієте мене, — рішуче сказала Кетрін. — Я хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.

Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.

— Він уже бував у церкві? — спитала місіс Бейлок.

— Я не розумію, яке це має значення…

— Кеті! — гукнув знизу Торн.

— Іду! — озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.

Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.

— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?

Кетрін аж дух забило з обурення.

— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!

— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками, — відрубала жінка.

Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.

— Ну ось що, — нарешті мовила вона якомога спокійніше. — А вам доведеться якнайшвидше одягти мого сина і через п’ять хвилин вивести його надвір. А ні — то шукайте собі іншого місця.

— Можливо, так я й зроблю.

— Це ваша справа.

— Я подумаю.

— Сподіваюсь.

Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.

— А щодо церкви… — мовила місіс Бейлок.

— Ну-ну?

— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.

Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п’яти хвилин, як Деміен, чистенький і вичепурений, стояв біля машини.

Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.

— Щось сталося? — запитав Торн, позирнувши на дружину.

— Та нічого особливого.

— Ти начебто дуже сердита.

— Пусте.

— А все-таки?

— Та так…

— Ну-ну, розповідай.

— Місіс Бейлок… — зітхнула Кетрін.

— Що там з нею?

— Поговорили…

— Про що?

— Вона хотіла повести Деміена до парку.

— То що в цьому поганого?

— Замість церкви.

— Як на мене, то й я б не проти цього.

— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.

— Мабуть, їй без нього нудно.

— Я не певна, що це добре.

Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони ледве посувалися серед тисняви та реву машин.

— А об’їхати ніяк не можна, Гортоне? — спитав Торн.

— Ні, сер, — відповів Гортон. — Але, якщо дозволите, я теж хотів би сказати дещо про місіс Бейлок.

Торн і Кетрін здивовано перезирнулись: шоферові слова видалися їм досить несподіваними.

— Кажіть, — дозволив Торн.

— От тільки при малому…

Кетрін поглянула на Деміена. Він грався шнурками нових черевичків і вочевидь не дослухався до розмови.

— Можете говорити, — сказала Кетрін.

— Мені здається, вона погано впливає на хлопчика, — почав Гортон. — Вона не шанує правил, заведених у домі.

— Яких правил? — спитав Торн.

— Не хотілося б говорити про дрібниці, сер.

— Кажіть, кажіть.

— Ну, приміром, у нас заведено, щоб усі слуги їли разом і по черзі мили посуд…

Торн позирнув на Кетрін. Нічого страшного, як видно, в тому не було.

— А вона ніколи не їсть з усіма, — провадив Гортон. — Певне, спускається до кухні, коли ми поїмо, й бере собі їжу окремо.

— Розумію, — вдавано поважно мовив Торн.

— А потім лишає свої тарілки немиті.

— Я думаю, можна сказати їй, щоб більше так не робила.

— Ще в нас заведено, — провадив Гортон, — щоб слуги не виходили надвір після того, як у домі погашено світло. А я не раз бачив, як вона серед ночі йшла до лісу. Причому нишком, скрадаючись, так, щоб ніхто й не почув.

Торни замислились, бо це їх таки здивувало.

— Справді дивно… — мовив Джеремі.

— І ще одна делікатна річ, ви вже мені пробачте, — сказав Гортон. — Але ми помітили, що вона не користується туалетним папером. Відтоді як вона тут оселилася, рулон у її туалеті так і лишився цілий…

На задньому сидінні Торни знову перезирнулися. Усе це ставало дедалі незрозумілішим.

— То я так собі міркую, — закінчив шофер, — що вона робить це в лісі. А таке аж ніяк не личить людині цивілізованій. Оце, з вашого дозволу, така моя думка.

Запала мовчанка. Торни сиділи вражені.

— А, ще одне, сер. Ще одна неприємна річ.

— Що там ще, Гортоне? — з острахом спитав Торн.

— Вона весь час замовляє телефонні розмови з Римом.

Сказавши це, Гортон угледів вільний проміжок, що утворився між машинами, і швидко виїхав із тисняви. Перед очима знову замигтів краєвид обабіч дороги. Кетрін і Торн тихо перемовлялися, зрідка позираючи одне на одного.

— Сьогодні вона поводилася просто зухвало, — сказала Кетрін.

— Ти хочеш її звільнити?

— Не знаю. А як ти думаєш?

Торн знизав плечима.

— Здається, Деміен звик до неї.

— Я знаю.

— На це теж треба зважати.

— Атож, — зітхнула Кетрін. — Звичайно.

— Але можеш звільнити її, коли хочеш.

Кетрін помовчала, дивлячись у вікно.

— Сподіваюся, вона піде сама.

Деміен сидів між ними, зосереджено розглядаючи щось у себе під ногами. Машина уже в’їжджала до міста.

Собор Усіх Святих був величезною спорудою, що поєднала в собі елементи архітектури різних століть, від сімнадцятого до двадцятого. Височенні двері завжди стояли розчинені, усередині ні вдень, ні вночі не вимикали освітлення. Цього дня сходи, що вели до дверей, були заслані, наче килимом, живими квітами, і обабіч них вишикувалися урочисто вбрані друзі наречених. Подивитися на церемонію зібралося безліч усілякого люду, серед нього чимало було зі значками комуністичної партії і транспарантами в руках. Як видно, вони втекли зі свого мітингу на Пікаділлі й приєдналися до цікавих. Присутність знатних осіб неначе зрівнювала людей усіх станів і політичних переконань. То там, то там збивалися нові гурти, що швидко розростались, і охорона насилу стримувала юрбу. Це забирало час, і машинам довелося розтягтися валкою і чекати своєї черги, щоб під’їхати до церкви й висадити пасажирів.

Лімузин Торнів, припізнившись, опинився далеко позаду решти машин. Тут охорони не було, і юрба оточила лімузин, безцеремонно заглядаючи всередину. Вони ледь-ледь посувалися вперед, а натовп навколо дедалі щільнішав, і Деміен, що перед тим був задрімав, прокинувся й злякано дивився на людей, які заглядали у вікна. Кетрін пригорнула хлопчика до себе й позирнула вперед. А людей усе прибувало, і вони вже почали штовхати машину. Потворна голова якогось гідроцефала наблизилась до бічного вікна, і він почав стукати в шибу, неначе просився всередину. Кетрін відчула млість і одвернулась, а почвара зареготала й почала вигукувати щось нерозбірливе.

— Боже мій, — сказала Кетрін, насилу здолавши нудоту, — що це тут діється?

— Черга на цілий квартал, — відповів Гортон.

— А об’їхати ніяк не можна? — спитала вона.

— Ні, машини стоять майже впритул і спереду, і ззаду.

Стукіт у шибу тривав, і Кетрін заплющила очі, намагаючись не чути