Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

йому нападлючити. Жільберта не шкодувала б про цю його щедрість, якби знала, що це було тільки виконання жертовної обіцянки, не підкріпленої й тінню кохання. Попри все, Робер удавав, начебто кохає Рахилю. Гомосексуалісти були б найкращими мужами у світі, якби не розігрували цієї комедії з жінками. Зрештою, Жільберта не нарікала. Саме віра в те, що Робера кохала Рахиль і кохала довго, пробудило в неї почуття до нього і змусило її відмовити кращим женихам; вона думала, що, одружуючись із нею, він ішов на поступки. І справді, порівняння, яке він робив між цими двома жінками (все ж такими нерівними з погляду чарів і вроди), спершу було не на користь чарівної Жільберти. Але згодом вона виросла в оцінці чоловіка, тоді як Рахиль змізерніла в його очах. Ще одна особа цілком змінила свій погляд: це пані Сванн. Якщо для Жільберти Робер уже перед одруженням малювався з подвійним німбом на голові, створеним, з одного боку, його життям із Рахиллю, постійно розголошуваним скаргами віконтеси де Марсант, а з другого — тим престижем, який Ґерман-ти завжди мали в Сваннових очах, а отже, і в очах його доньки, то зате пані де Форшвіль воліла б шлюбу блискучішого, може, вінценосного (існували ж зубожілі королівські родини, які поласилися б на гроші — як, зрештою, виявилося, значно менші, ніж обіцяні вісімдесят мільйонів, відмиті іменем де Форшвіль), і зятя з кишенями не такими дірявими завдяки його життю віддаля від світу. Проте вона не здолала вплинути на Жільберту й гірко скаржилася всім, картаючи і неславлячи свого зятя. Аж це одного чудового дня все змінилося, зять став янголом, осудниця його як лихословила, то потаєнці. А все тому, що вік зберіг пані Сванн, а нині пані де Форшвіль, цілими уподобання жінки-утриманки, але, через дезертирство зітхальників, позбавив її засобів для задоволення цих уподобань. їй хотілося щодня мати нове кольє, нову сукню, всіяну діямантами, ще розкішніше авто, але вона не була досить багата, оскільки Форшвіль попроїдав майже усе, а доньку мала чарівну, але — який же це юдейський предок тяжів тут над Жільбертою? — страшенно скупу, рахубну оцінницю кожного не те що материного, а й чоловікового франка. І раптом пані Сванн винюшила протектора, а потім і справді знайшла його в особі Робера. Те, що вона жінка не першої молодости, не мало значення для зятя, вже не ласого до жінок. Він жадав лише від тещі, аби вона залагоджувала те чи інше тертя, яке виникало між ним і Жільбертою, добивалася її згоди, коли він збирався вирушити у подорож з Морелем. Як тільки Одетта устряла в цю справу, одразу отримала в нагороду чудовий рубін. Ось чому Жільберта стала поблажливіша до свого чоловіка. Одетта підбивала на це дочку з тим більшим завзяттям, що сама стригла купони з цієї поблажливости. Завдяки Роберові вона могла на порозі п'ятдесятиріччя (а дехто казав, що шістдесятиріччя) вражати нечуваною розкішшю в кожному домі, куди її кликали обідати, кожного вечора, коли вона з’являлася на людях, і не був для цього потрібний, як раніше, «приятель», який, може, не був схильний брязкати капшуком і не хотів би чути ні про що чути. Таким чином вона ввійшла, мабуть, уже назавжди, в період остаточної здержливости і здавалася ще елегантнішою, ніж будь-коли.

Не тільки злосливість, нехіть давнього злидаря до хазяїна, який його збагатив і водночас (згідно з характером, а ще більше з лексикою пана де Шарлюса) дав йому відчути різницю у їхньому становищі, штовхнула Чарлі в обійми Сен-Лу, завдаючи ще сильнішої муки баронові. Ним керував, напевне, ще й інтерес. У мене виникло враження, що Робер давав йому багато грошей. На одному вечорі, де перед від’їздом до Комбре я спіткав Робера, його манера поводження в товаристві гожої жінки, нібито його коханки, біля якої він тримався так близько, начебто вони були одним тілом, плутаючись на очах у всіх у згортках її спідниці, — викликала в мене думку про мимовільне повторення — тільки ніби з додатком нервозности, різкіших рухів — родового жесту, підміченого мною в барона де Шарлюса, начебто одягненого в шати пані Моле (або іншої), знамено справи гінофілії, знамено не його власне, але охоче підняте ним як емблему, на його думку, охоронну і, може, наділену для нього естетичною вартістю. Повернувшись, я був вражений, як цей хлопець, такий марнотратний тоді, коли був багатий, нині став ощадливий. Що людина цінує те, чим володіє, і що той, хто розкидав золото, якого мав так мало, збирає те, чого йому не брак, це, звичайно, явище досить поширене, але в цьому випадку воно набирало, як мені здавалося, форми особливої. Сен-Лу відмовився брати фіакр, а висідаючи з трамвая, зберіг пересадочний квиток. Очевидно, в ньому зріли, для іншої мети, таланти, набуті ним під час зв’язку з Рахиллю. Молодик, який довго жив із жінкою, не такий зелений, як новачок, який до одруження не мав жодного роману. Досить було в ті нечасті дні, коли Робер приводив свою дружину снідати до ресторану, подивитись, як вправно і поштиво він здіймав з неї верхній одяг, як замовляв сніданок і віддавав інші розпорядження, як старанно розгладжував Жільбертині рукави, перш ніж забрати жакет. Було видно, що до одруження з нею він довгий час був коханцем іншої жінки. Так само, як він мусив вникати у найдрібніші деталі Рахилиного господарства — почасти тому, що вона не мала до цього тями, а також із ревнощів, які схиляли його до того, щоб самому доглядати все, він міг, керуючи маєтками своєї дружини і ведучи їхнє спільне господарство, виконувати й далі ці функції вправного і розумного адміністратора, тим паче, що Жільберта не бралася й за холодну воду й охоче покладалася в усьому на нього. Але, звичайно, він це робив передусім тому, щоб навіть найменші окрушини домашнього бюджету давати Чарлі, забезпечуючи йому чималий достаток без відома Жільберти і не завдаючи їй прикрощів. Можливо, він вважав скрипаля за марнотратника, «як усіх митців». (Чарлі так титулував себе без переконання і без жодної гордости, виправдовуючись за звичку не відповідати на листи тощо і за цілу купу вад, які, на його думку, пов'язані з психікою митця.) Особисто я був переконаний, що з погляду моралі абсолютно байдуже, від кого діставати насолоду — від чоловіка чи від жінки, і що це річ цілком природна і людська шукати її там, де можна знайти. Отож якби Робер парубкував, його взаємини з Чарлі не мали б мені