Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

Тепер з усіх речей, що існують на світі, нам найдужче хотілося б дізнатись, які чинники зумовлюють виникнення насолоди і страждання, але саме тут ми безпорадні. Можна лише припускати, що насолода якимсь чином пов’язана з ослабленням, зниженням, згасанням кількості подразнень, наявних у психічному апараті, натомість страждання — зі збільшенням подразнень. Дослідження найінтенсивнішої насолоди, приступної для людини, — насолоди при виконанні статевого акту, — не полишає щодо цього пункту жодного сумніву. Оскільки в процесах насолоди йдеться про розподіл кількостей психічного збудження або енергії, міркування такого роду ми називаємо економічними. Тепер ми помічаємо, що завдання і діяльність психічного апарату можна сформулювати інакше й загальніше, ніж на основі наголосу на отриманні насолоди. Можна сказати, що мета психічного апарату полягає в опануванні і розрядженні тих кількостей подразнень і потенціалів збудження, які надходять і ззовні, і зсередини. Щодо сексуальних інстинктів без ніяких пояснень очевидно, що вони й на початку, і в кінці свого розвитку спрямовані на отримання втіхи; вони виконують цю первісну функцію без ніяких змін. Інша група, інстинкти Я, на початку спрямована на ту саму мету. Але під впливом такої виховательки, як необхідність, інстинкти Я невдовзі навчаються замінювати принцип насолоди чимсь іншим. Завдання уникати страждань для них набирає майже такої самої ваги, як і завдання отримати насолоду. Я привчається до необхідності зрікатися безпосереднього задоволення, засвоює, що отримання насолоди треба часом відкласти, що іноді треба витерпіти трохи страждань, а від певних джерел насолоди слід відмовитись узагалі. Отак виховане Я стає «розважливим», дослухається вже не тільки до принципу насолоди, а йде й за принципом реальності, що, власне, теж спрямований на насолоду, але насолоду відсунуту і зменшену, гарантовану тим, що взято до уваги й реальність.

Перехід від принципу насолоди до принципу реальності — один з найважливіших кроків уперед у розвитку Я. Ми вже знаємо, що сексуальні інстинкти пізно і вкрай неохоче приєднуються до цієї стадії розвитку Я, а згодом почуємо, які наслідки для людини має те, що її сексуальність задовольняється таким вільним зв’язком із зовнішньою реальністю. І під кінець ще одна пов’язана з темою заувага. Якщо Я людини, як і лібідо, має свою історію розвитку, ви не здивуєтесь, почувши, що є й «регресії Я», і захочете дізнатись, яку роль можуть відігравати ці відступи Я на попередні стадії розвитку при невротичних захворюваннях.

Лекція 23

Шляхи утворення симптомів

Вельмишановні добродійки і добродії! Для невтаємниченої публіки симптоми є сутністю хвороби, а лікування означає для неї усування симптомів. Проте для лікаря найважливіше — відрізняти симптоми від хвороби, він стверджує, що зникнення симптомів аж ніяк не означає одужання від хвороби. Проте єдиний відчутний елемент хвороби, який лишається після зникнення симптомів, — це тільки здатність утворювати нові симптоми. Тому ми хочемо поки що стати на місце невтаємниченої публіки і вважати, що виникнення симптомів має не меншу вагу, ніж розуміння хвороби.

Симптоми — тут, природно, йдеться про психічні (або психогенні) симптоми і психічні хвороби — це дії, шкідливі чи принаймні безвартісні для життя загалом, пацієнт часто скаржиться, що виконує їх усупереч власній волі і вони пов’язані зі стражданнями та прикрощами. Головна шкода, що її спричиняють симптоми, полягає в психічній енергії, яка на них марнується, крім того, в енергії, потрібній для їхнього подолання. При великій кількості симптомів таке подвійне марнування енергії може вкрай виснажити пацієнта та збіднити його на доступну психічну енергію, внаслідок чого він стане неспроможний виконувати всі важливі життєві завдання. Оскільки цей результат залежить головно від кількості змарнованої таким чином енергії, ми без труднощів розуміємо, що «хвороба», власне, — суто практичне уявлення. Але, якщо подивитися на це все з погляду теорії, незважаючи на ті кількості, неважко стверджувати, що всі ми хворі, тобто невротики, бо умови, потрібні для формування симптомів, можна виявити в кожної нормальної людини.

Про невротичні симптоми ми вже знаємо, що вони є наслідком конфлікту, який виникає у зв’язку з пошуками нового способу задоволення лібідо. Обидві сили, що тут зіткнулися, знову з’являються в симптомі, проте примирюються, йдучи на компроміс утворення симптомів. Ось чому симптом спроможний на великий опір: його підтримують сили з двох боків. Ми знаємо також, що одна зі сторін у конфлікті — це незадоволене, відтручене реальністю лібідо, яке тепер змушене шукати інших шляхів свого задоволення. Якщо реальність лишиться невблаганною навіть тоді, коли лібідо буде ладне вибрати якийсь інший об’єкт замість відібраного, лібідо зрештою буде змушене ступити на шлях регресії й шукати задоволення на одній з уже пройдених стадій сексуальної організації або в одному з об’єктів, що їх воно полишило давніше. На шлях регресії лібідо приманює фіксація, яку воно лишило за собою на тих або тих щаблях свого розвитку.

А тепер шлях збочень і шлях неврозів круто розходяться в різні боки. Якщо регресії не викликають заперечень у Я, неврозів не виникає і лібідо отримує якесь реальне, дарма що вже ненормальне задоволення. Та коли Я, що контролює не тільки свідомість, а й підходи до моторних іннервацій, тобто і засоби реалізації психічних прагнень, не погоджується з тими регресіями, виникає конфлікт. Лібідо немов заблоковане і мусить собі шукати іншого виходу, де відповідно до вимог принципу насолоди могла б розрядитись енергія, якою воно наснажене. Лібідо змушене обминути Я. Такі можливості до втечі лібідо надають фіксації на шляху його розвитку, по якому воно тепер ступає в зворотному напрямі, — фіксації, що від них свого часу Я боронилося з допомогою згнічення. Лібідо, відступаючи, наснажує енергією ці згнічені пункти і таким чином уникає Я та його законів, позбуваючись при цьому й усіх впливів виховання, здобутого з допомогою Я. Лібідо слухняне, доки перед ним є перспектива задоволення; під подвійним тиском зовнішніх і внутрішніх перешкод, які змушують до стриманості, воно стає непокірним і повертається думкою до щасливих минулих часів. Такий, по суті, його незмінний характер. Уявлення, на які лібідо тепер переносить свій енергетичний заряд, належать до системи неусвідомленого й через те підпорядковані процесам, притаманним тій системі, зокрема згущенню та зсуву. Виникає ситуація, цілком тотожна ситуації при формуванні сновидь. Унаслідок взаємодії латентного сновиддя, яке сформувалось у неусвідомленому і є справдженням неусвідомлених фантазій-бажань, із певною (перед)усвідомленою діяльністю, яка виконує функції цензури і дозволяє відповідно до свого присуду утворювати певний компроміс, виникає явне сновиддя, — так само й репрезентація лібідо[37]. в неусвідомленому змушена рахуватися з силою передусвідомленого Я. Опір, що виникає в Я проти лібідо, постає проти нього як протилежне наснаження[38] і змушує лібідо обирати ту форму вияву, в якій водночас може виявлятися й він сам.

Отак і виникає симптом — як не раз перекручений продукт неусвідомлених сексуальних бажань-задоволень, як вправно вибрана двозначність між двома цілком суперечливими значеннями. Тільки в цьому останньому пункті можна побачити різницю між утворенням сновидь та утворенням симптомів: адже передусвідомлена мета утворення сновидь полягає в збереженні сну, недопуску до свідомості всього, що може порушити його; ця мета не в тому, щоб гострим, категоричним «Ні, назад!» закрити шлях неусвідомленим бажанням. Мета сновидь може бути поблажлива, бо сонному загрожує не така вже й велика небезпека. Самого стану сну досить, щоб закрити бажанню вихід у реальність.

Ви бачите, що від загрози ймовірного конфлікту лібідо рятується з допомогою вже наявних фіксацій.