read-books.club » Сучасна проза » Вода, павутина 📚 - Українською

Читати книгу - "Вода, павутина"

146
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вода, павутина" автора Нада Гашич. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 85 86 87 ... 122
Перейти на сторінку:
на йоту, за жодну ціну від своїх принципів? Навіть символічно. Навіть з тією нещасною піднятою червоною хустиною. Просто не хотів здатися перед ідеєю червоного. От той чоловік не був масою, от йому, можливо, багато чого загрожувало, починаючи від звичних висміювань перехожих критиків, які б його звинувачували в тому, що він недобре відтворив картину, закінчуючи серйозними підозрами щодо його дальтонізму. Але не здався. Не дозволив червоним остаточно його перемогти. А я, вічний скептик, підозріливець, вивищений над натовпом, я злигався з масою. А коли це зробиш одного разу, забудь про слова «ніколи більше». Облишмо зараз, якого кольору була та маса і чи та маса завтра змінить колір ганчірки, якою махає. Я з нею злигався, і немає жодних гарантій, що цього більше не зроблю.

Коли я іншими очима поглянув на картину, я захотів, як як ніколи досі нічого у своєму житті не хотів, щоб мені той зниклий художник-аматор без імені, без прізвища, чоловік без обличчя, став співрозмовником, приятелем і сучасником. Щоб навчив мене не здаватися перед кольором, який належить масі. Незважаючи на те, який це колір. Цей чоловік для мне був єдиною близькою істотою, аж доки я не зустрів своєї другої дружини.

Пізніше і про неї щось напишу.

Далі біля вікна

Чекали, доки мине час, і Мала Пречиста нарешті побачить наречену. Грілися біля вікна.

— Можна тебе про щось запитати, Мала Пречиста?

— Та ти мене постійно випитуєш. Навіть якби я тобі заборонила, ти все одно запитаєш.

— Так, але це дуже серйозно. Ти бачиш Давида?

— Бачу.

— Він сам?

— Сам, це я тобі вже пояснювала.

— Я хочу тебе про щось дуже-дуже серйозне запитати.

— Питай.

Відчула, що це буде незвичне запитання, і покинула своє місце біля образу. Вже натренувалася і легко перейшла на його рукав.

— Ти знаєш, хто вбив ту жінку, яку кинули за школою?

— Знаю.

— Хто?

— Неважливо. Багато людей знає, не я повинна про це сказати.

— Знаєш, хто налякав Давида?

— Знаю.

— Хто?

— І на це тобі не відповім, бо для тебе ця відповідь беззмістовна. Ім’я тобі нічого не скаже.

— Може, скаже. Спробуй.

— Я не граюся з такими речами.

— Добре, а ти знаєш, хто винен, що Давид потрапив в аварію?

— Знаю.

— Хто?

— І на це не відповім. Бо це ім’я багато би тобі сказало, і тому не відповім.

— Так… нечесно.

— Даміре!

Засопів, почервонів. Знав, що перегнув палицю, але йому здавалося, що він мав право на незадоволення.

— Ти думаєш, що я нічого не знаю, що я дурний.

— Я цього не казала. Знаєш, що я такого не казала і не думаю так. Просто захищаю тебе.

— Як мене захищаєш?

— Незнанням.

— Незнання — не захист.

— О, так, ще й який захист. Ще й який!

— Я не хочу бути захищеним.

— Я взяла на себе відповідальність за тебе, — замислено додала, — принаймні на якийсь час.

Сонце ледве пробивалося крізь хмари, і один його промінь лизав штору в Даміровій кімнаті. Здавалося, що промінь намагається підлізти під неї.

Пречиста посміхнулася.

— Дивись, яке сонце хитре. Шукає собі гарну хатку.

Опустила голівку, наче втомилася.

— Всі хочуть свою хату, Даміре мій.

— Ти відхиляєшся від теми.

— Відхиляюся, це правда.

— Але мені потрібні якісь відповіді.

— Не бійся. Почуєш їх у свій час.

— І всі почують?

— Всі й знають. Тільки стережуться, щоб їх не почути. А ще більше стережуться, щоб їх не виказати.

— Чи завжди довідуються, хто вбивця?

— Ні, не довідуються. Але знають.

— Як?

— Вбивця знає. Вбивця завжди перший свідок.

— Цього недостатньо.

— Інколи недостатньо навіть, коли тисячі знають. Десятки, сотні тисяч. Кількість неважлива. Особливо для вбитого.

— Чи завжди вбивцю гризе сумління?

— Рідко. Сумління — перебільшена річ. Мало хто його має, і ті люди не вбивають.

— Не хочу тебе більше слухати. І ніколи не буду тебе більше нічого питати.

— Даміре, ти як дитина.

— А ти, ти не така добра, яку зі себе вдаєш.

— Даміре!

— Дай мені спокій. Іди.

— Даміре!

— Тоді піду я. На подвір’я.

— Не підеш. Тобі буде сумно, якщо мене покинеш.

Дамір мовчав.

Тоді встав. Мала Пречиста захиталася, навіть мусила добряче розтягнути сукеночку, щоб поділ послужив їй крильми і допоміг втримати рівновагу.

Він несподівано знову змилосердився.

— Ну добре, чого ми постійно сваримося…

Посміхнулася йому. Це йому в ній подобалося. Те, що вона швидко вибачала. Швидко забувала. Якщо забувала…

— Дзвоню тобі з автомату. Йду до перукарки, буду там десь дві години. Знаєш, де перукарка. Маю тебе щось спитати.

Через дві години біля перукарні:

— Слухай, ми домовлялися, що тому твоєму колезі, а насправді через нього тобі, я продаю хату і подвір'я. Домовлялися, що моя старша сестра і я отримаємо кожна свою квартиру в тому будинку, який будуть будувати, і до того ще пристойну суму грошей. Я тільки вчора переглянула, що підписала, і побачила, що в договорі ні мені, ні моїй сестрі нічого не гарантується.

— Це твоя проблема. Договори треба читати до підписання.

1 ... 85 86 87 ... 122
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вода, павутина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вода, павутина"