Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Моя батьківщина – ти, Фріце…

– Це не те саме. Молодість має жити в жіночому серці – треба дарувати себе жінці і з неї ж черпати свою життєву силу…

– Щоб стати людиною…

– Щоб з людей утворилось людство…

– На світі багато людей, але мало тих, кого можна назвати Людиною.

– Ми занадто любимо самих себе. Егоїзм – це дуже погана риса. Ніхто не хоче бути егоїстом, але кожен ним є! Оте Я!.. Кожен прагне знайти власну мелодію, свій тон, своє звучання. Усі йдуть різними шляхами, і кожен змушений пройти через багато людських стежин, перш ніж знайде дорогу до самого себе. І нема шляху, тяжчого за цей. Адже дорогою треба позбутися свого марнославства, завищеної самооцінки та зарозумілості. А це зовсім не легко… Від Я до Ти – довгий шлях людства. Можливо, ми ніколи й не пройдемо його до кінця, а втім, завжди цього прагнутимемо. Від Я до Ти. До великого Ти! А тоді вже від Ти до Усе! До контакту із самим собою… до великого Воно! Але що означають ті назви? Усього лиш порожній звук… Відчуття – це все! Безсловесні й безо`бразні почуття… глибокий спокій…

– Смерть… – продовжив Ернст, відчувши, як його обдало холодом.

– Вічна загадка…

– Я не можу уявити собі смерть, – признався Ернст. – Не знаю чому, але мене сковує жах, як тільки я подумаю про неї. Я вірю, що житиму вічно.

– Така віра притаманна юності. Усе в тобі прагне, поривається до полудня. Ти все ще йдеш угору. Але коли ти досягнеш вершини й почнеш спускатися туди, де у вечірніх сутінках уже скупчилися тіні, то думки про смертну годину стануть тобі ближчими. Смерть – це мінливий хамелеон, вона щоразу являється нам в іншій подобі. Хоча ми й самі – хамелеони, щоразу інші та нові. Тому смерть нам то друг, то ворог. В одному зі щоденників я колись записав: «Не розчаровують нас тільки Бог та смерть». Отже, вони – одне ціле, а назва йому – життя! Смерть – це теж частина життя, його антипод. І все сплітається у велику гармонію цілісності й неподільності. А наприкінці ти доходиш згоди… з усім.

Догоріли свічки. Крізь слухове вікно світили зорі. Фріц сидів у цілковитій темряві, а Ернстове обличчя невиразно біліло в пітьмі.

– Ох, – знову завів розмову Ернст, – усе таке неминуче й дивовижне. Чи це тільки мені впадає у вічі? Абсолютне завжди здається таким далеким і недосяжним, воно так ретельно сховане за всіма цими жалюгідними строкатими оманами, якими ми іменуємо людське життя чи й цілий світ. Ми невтомно працюємо, метушимося, мов мурашки, і все ж тільки вічно бігаємо по колу. Чи ж ми дійсно досягнемо нашої цілі? Якби ж ми принаймні змогли розпізнати її, оту ціль! Але тоді ми б уже її випередили. Отож, як на мене, хай би вона була приглушеним потягом… інстинктом… Але для нас не характерні навіть чисті інстинкти. О, які ж щасливі тварини – у них вони є! Ти тільки порівняй розколений, заплутаний, суперечливий інстинкт, який ми називаємо розумом, і монолітний, замкнений у собі самому інстинкт звіра. Світ дійсно дивний, Фріце.

– Ні, – прозвучав голос із темряви, – світ прекрасний! І доказом цього є вже сама здатність людини взагалі сформулювати цю думку. Все тече, все минає, все має певну вагу й рівновагу, все справедливо, і, навіть попри несправедливість, усе добре. Добро і зло: що ти назвеш добром, я можу вважати злом. Що є благом для одного, може обернутися злом для всіх. Що високим здається з долини, те низьким виглядає з гори. Що з висоти людського духу схоже на зло, те з вищої духовної висоти може бути добром, а ще з вищої – знову злом… і врешті-решт, з найвищої – ні тим, ні іншим. І цьому врівноваженню поглядів немає кінця-краю. Ми, люди, створили собі забагато кумирів. І вони дуже швидко розсіюються, немов уранішній туман. Всесвіт – це велетенський ліс. А наш розум проникає туди лиш на сантиметр углиб, ушир та ввись. А ми ще хочемо там щось виміряти та оцінити! Дурість! Маємо вдовольнятися вже тим, що прохолодний подих вітру – велике Воно – долинув і до нашого нікчемного закутку й приніс нам на своїх крилах це неймовірне почуття: усе добре! Та й, нарешті, хіба ж доцільно вічно повторювати: усе так заплутано, не має сенсу… Чи: життя – це американські гірки… сідало для курей… Визнаю, що й досі сам не знаю, чи все мені тільки здається, чи світ навколо дійсно існує? Дурне питання! Адже ми здатні побачити тільки видимість… Тому яка користь нам з песимізму? Ніяка! Тоді нащо руйнувати усталені форми життя роздвоєністю своєї душі? З моїх уст уже мало не зірвалося: чистому – все чисте, свині – все свинство… Й аналогічно: доброму – все добре, поганому – все погано. Але я не люблю доводити свою думку за допомогою приказок та аналогій. Вони – непереконливі! Усе добре! Людина – добра, життя – добре, увесь світ – добрий. А «добрий» означає «внутрішньо прекрасний». Отже, все прекрасне! Ти тільки глянь на світ довкола тебе – на зорі, хмари, дощового черв’яка й на сонце: усе це прекрасне! А людина! Як часто, відтворюючи на полотні оголене людське тіло, я думав: «Яке ж воно прекрасне та цнотливе!» Насправді ж будь-який одяг тільки оскверняє тіло. Разом з одягом людина отримала й ниці тілесні бажання. Але перед оголеною цнотливістю вони розсипаються на порох. Один розпусник якось сказав мені: «Якщо ви наодинці з дівчиною, ніколи не дозволяйте їй роздягнутися догола. Тоді відразу ж зникає той полум’яний п’янкий дурман, що її оточує. На ній завжди має залишатися хоча б щось: панчохи, сорочка, трусики, черевики, шуба – хоча б щось – лиш би не голяка». Саме в цьому й полягає цнотливість та краса оголеної людської натури. Люди – добрі. І як останній умовивід: усе добре.

– Але ж не можна поміняти свою душу та свої погляди, наче якусь сукню, і повірити в те, що ще зовсім недавно проклинав.

– Таке б трапилося не вперше. Пригадай тільки перетворення Савла на Павла. Головне – бажання! І тоді запросто можна повірите в те, у що б ніколи раніше не повірив і навіть подумати не міг, що таке можливо. Але, як не дивно, песимізм – це теж привілей юності, хоч вона, власне кажучи, не має на нього ані найменших прав. Молодість просто бавиться