Читати книгу - "Прислуга"

Не раніше ніж десять хвилин по четвертій, за годину потому, як я повинна була піти з роботи, бачу, як під’їхав автомобіль міс Селії. Навіть із того, як вона їде доріжкою, зрозуміло, що в неї є що сказати. Я підтягую шланг.

— Мінні, уже так пізно! — кричить вона.

— Що ж трапилося з міс Ліфолт? — я не намагаюся бути стриманою. Мені потрібно знати.

— Іди, будь ласка! Джонні повернеться з хвилини на хвилину. — Вона штовхає мене до ванної, де я тримаю свої речі.

— Поговоримо завтра, — кидає вона, але цього разу я не хочу йти додому, я хочу почути, що про мене наговорила міс Гіллі. Адже дізнатися, що твоя покоївка — злодійка, це рівнозначно тому, щоб дізнатися, що вчитель твоєї дитини — збоченець. Ти не залишаєш шансів на сумніви, ти проганяєш їх геть.

Проте міс Селія не збирається мені нічого розповідати. Вона мене випроводжає, щоб продовжувати свої шаради, закручені, як кудзу. Містер Джонні про мене знає. Міс Селія знає, що містер Джонні про мене знає. Але містер Джоні не знає, що міс Селія знає, що він знає. І саме через таку дурницю я змушена йти додому о четвертій десять і хвилюватись про міс Гіллі всю ніч.

Наступного ранку перед роботою Ейбілін телефонує мені додому.

— Телефонувала я бідненькій Фанні сьогодні зранечку, бо знаю, тебе все це гризло всю ніч.

Бідненька Фанні — нова покоївка міс Гіллі. Варто би було її звати дурненька Фанні за те, що вона там працює.

— То вона чула, що міс Ліфолт і міс Гіллі вирішили, що ти сама вигадала все про рекомендацію, аби тебе міс Селія взяла на роботу.

Ху. Я аж видихнула.

— Рада, що ти в халепу не встряла, — кажу. Хоча тепер міс Гіллі обзиває мене не лише крадійкою, а ще й брехухою.

— Ти про мене не турбуйся, — відповідає Ейбілін. — Ти просто стеж, щоб міс Гіллі не спілкувалась із твоєю господинею.

Коли я з’явилась на роботу, міс Селія вже поспішала з дому — купити сукню для Вечора, що відбудеться наступного місяця. Торочила, що хоче бути першою у крамниці. Тепер усе не так, як колись, за її вагітності. Тепер вона не може дочекатися, коли вийде з дому.

Я човгаю на задній двір і протираю садові стільці. Узрівши мене, пташки заходяться щебетом, що кущ камелії аж тріпоче. Минулої весни міс Селія все мене просила, щоб я забрала ці квіти додому. Та я добре знаю камелії. Приносиш букет до хати, гадаючи — він такий свіжий, що, здається, ворушиться, проте, коли нахиляєшся, щоб понюхати, одразу бачиш, що принесла в дім армію павутинних кліщів.

Чую, гілляка тріснула, потім іще одна, за кущами. Наче вкололо всередині, не рухаюсь. Ми дуже далеко від усіх, ніхто й не почує. Я прислухаюсь, але більш нічого не чую. Переконую себе, що це відгукується давнішній осад від очікування на містера Джонні. Чи, може, це через роботу над книжкою з міс Скітер учора ввечері маю параною. Я завжди стривожена після розмов із нею.

Нарешті я таки повертаюсь до миття стільців біля басейну, підбираю кіножурнали міс Селії та серветки, залишені тут цією нечупарою. У домі дзвенить телефон. Зазвичай у мої обов’язки не входить відповідати на дзвінки по телефону, за допомогою якого міс Селія намагається обманювати містера Джонні. Проте зараз її тут немає, а це може телефонувати Ейбілін із якимись новинами. Заходжу досередини та причиняю за собою двері.

— Резиденція міс Селії. — Боже, хоча б це не була сама міс Селія.

— Це — Гіллі Голбрук. З ким я розмовляю?

У мене наче вся кров відринула від голови до ніг. На секунд п’ять я перетворилась на порожню, безкровну оболонку.

Я знизила свій голос, зробила його глибоким, як у когось чужого. — Це — Доріна.

Прислуга міс Селії. Доріна? Чому я скористалась ім’ям моєї сестри!

— Доріна. Я вважала, що Мінні Джексон є покоївкою міс Фут.

— Вона… звільнилась.

— Невже? Прошу передати слухавку місіс Фут.

— Вона… поїхала з міста. До моря. Для того… того щоб… — мій мозок працював із шаленою швидкістю, намагаючись вигадати подробиці.

— Добре, коли ж вона повернеться?

— Ще до-о-овго.

— Гаразд, коли вона повернеться, повідом, що я телефонувала. Гіллі Голбрук, Емерсон, три шістдесят вісім сорок?

— Так, мем. Я їй скажу. — Через сто років.

Я схопилася за стільницю, чекаючи, доки втихомириться серце. Річ не в тім, що міс Гіллі ніколи не зможе мене знайти. Маю на увазі, вона просто може пошукати Мінні Джексон із Тік-роуд у телефонній книзі й отримати мою адресу. І не в тім, що я неспроможна розповісти міс Селії про те, що трапилося, розповісти їй, що я — не крадійка. Можливо, вона таки повірить мені. Лише Страшний жах може все зруйнувати.

Чотирма годинами пізніше міс Селія заходить із п’ятьма великими коробками, складеними одна на одну. Я допомагаю їй віднести їх до її спальні, а сама залишаюсь тихо стояти за дверима, прислухаючись, чи зателефонує вона своїм великосвітським леді. І, звичайно, чую, як вона бере слухавку. А тоді просто кладе її назад. Дурненька, знову прислухається до звуку набору, на випадок, якщо хтось телефонуватиме.

Попри те, що вже йшов третій тиждень жовтня, літо шкварило в режимі сушарки для одягу. Трава на подвір’ї міс Селії все ще яскраво-зелена. Помаранчеві жоржини досі п’яно всміхаються до сонця. І щоночі трикляті комарі вирушають на криваве полювання, мої прокладки від поту подорожчали на три центи за пачку, а мій електричний вентилятор валяється зламаний на підлозі в кухні.

Цього жовтневого ранку, три дні по тому, як телефонувала міс Гіллі, приходжу на роботу на півгодини раніше. Я попросила Шуґар зібрати дітей до школи. Кавовими зернами наповнюю модний млинок, а водою — чашу. Спираюся задом на стільницю. Тихо. Це те, на що я так чекала всю ніч.

Холодильник «Фріджідейр» починає гудіти. Кладу на нього руку, щоб відчути вібрацію.

— Ти дуже рано, Мінні.

Я відчиняю холодильник і ховаю в ньому голову.

— Доброго ранку, — озиваюся з нього.

У голові — лиш єдина думка: Не зараз.

Я перебираю артишоки, холодні стебла яких поколюють мені руку. У такій позі моя голова розламується ще більше.

— Зготую вам та містеру Джонні печеню… і ще зготую… — мої слова перетворюються на пищання.

— Мінні, що трапилось? — я навіть не помічаю, коли міс Селія обходить дверцята холодильника. Мені аж обличчя скручує. Раптом рана на моїй брові знову відкривається, гаряча кров пече, наче лезом ріжуть. Зазвичай моїх синців не видно.

— Люба, присядь. Ти, що, впала? — вона впирається рукою у своє стегно в рожевій нічній сорочці. — Ти знову зашпортнулась за шнур вентилятора?

— Зі мною все гаразд, — кажу їй, а сама намагаюся повернутись так, щоб вона до мене не придивлялась. Та вона йде за мною, витріщившись на рану, ніби нічого страшнішого ніколи ще не бачила. Одна біла леді колись говорила мені, що в темно­шкірих кров